Ісідора чи то вагається, чи то обмірковує свою відповідь.
Тим часом плантатор, з усією можливою за таких обставин чемністю, ставить нове запитання:
— Дозвольте спитати вас, де ви мешкаєте?
— На Ріо-Гранде, сеньйоре. [346]
— І оце ви їдете просто звідти?
— Ні, з Леони.
— З Леони?
— Це небога старого Мартінеса,— втручається до розмови один з вершників.— Його плантація межує з вашою, містере Пойндекстер.
— Si... так, справді. Sobrina... цебто небога дона Сільвіо Мартінеса.
— То ви їдете зараз просто з його садиби? Ви вже пробачте, що я так доскіпуюсь. Запевняю, міс, ми розпитуємо вас не з пустої цікавості й не з настирливості. На те є поважні причини, дуже поважні.
— Так, я їду з гасієнди Мартінеса,— відказує Ісідора, ніби й не чувши його останніх слів.— Дві години тому виїхала звідти.
— То, певно, ви чули, що вчинено... убивство?
— Так, сеньйоре. Про це казали позавчора в домі мого дядька.
— А сьогодні, коли ви від'їжджали... чи не було в селищі якихось новин? Ми мали звідти вісті, але то раніше, а ви, може, повідомите нас про щось нове. Чи ви чули що-небудь таке, міс?
— Кажуть, люди з селища поїхали шукати вбивцю. Це, мабуть, про вас, сеньйори?
— Так, так, про нас. Ну, а більш ви нічого не чули?
— Чула, але то така дивна річ, сеньйори, що ви мені, мабуть, і не повірите.
— Що ж воно таке? — швидко запитують воднораз кілька голосів, і всі 'очі з цікавістю звертаються до чарівної вершниці.
— Кажуть, ніби в прерії бачили якогось вершника без голови... саме десь ту т... Помилуй Боже, та ми ж оце якраз поблизу того місця! Це сталося в околиці Нуесес, недалеко від броду, що на дорозі до Ріо-Гранде. Так розповідали вакеро.
— І вони самі його бачили, ті вакеро?
— Так, сеньйори, їх було троє, і всі— присягаються, що бачили ту прояву на власні очі.
Ісідора трохи здивована тим, що її дивовижна історія не справила великого враження на техасців. Вони вислухали її уважно, але без* особливого подиву. Та чийсь голос пояснює, в чому річ:
— Ми теж його бачили, того безголового вершника, [347] тільки здаля. А ті ваші вакеро не роздивилися ближче, що воно таке?
— Та ні, боронь Боже!
— А ви не можете нам пояснити, міс?
— Я? Певно, що ні. Я тільки чула про це, так вам і сказала. А що то може бути, хто його знає.
Деякий час усі мовчать, ніби міркуючи про те, що почули. Нарешті плантатор порушує мовчанку й повторює своє перше запитання:
— Ну, а чи не бачили, не зустрічали ви кого-небудь, міс? Я маю на увазі — десь тут, у прерії.
— Si... так, бачила.
— Бачили? Кого саме? Зробіть ласку, розкажіть...
— Жінку.
— Жінку? — луною озвалося кілька голосів.
— Так, сеньйори.
— Що то була за жінка?
— Una Americana... Американка.
— Американка? Серед прерії? І сама?
— Так, сеньйори.
— Хто ж вона така?
— Звідки мені знати?
— Ви її не знаєте? Яка вона з себе?
— Як це — з себе?
— Ну, як вона вдягнена?
— Vestido de caballo (71).
— То вона була на коні?
— На коні.
— І де ви зустріли ту жінку?
— Недалеко звідси, по той бік чагарів.
— Куди ж вона могла їхати? Хіба там є якесь житло?
— Є одне хакале. Я тільки чула про нього. Пойндекстер обертається до одного з вершників, що розуміє по-іспанському.
— Що таке хакале?
— Так вони називають свої халупи.
— А хто там живе, в тому хакале?
— Don Mauricio, el mustenero.
— Моріс-мустангер! — тут-таки пояснює той самий перекладач.
Серед гурту вершників перебігає радісний гомін. Піс-
" Костюм для верхової їзди (ісп.).
[348]
ля двох днів упертих, але марних пошуків вони нарешті натрапили на слід — на слід убивці!
Ті, що позлазили з коней, миттю" опиняються в сідлах. Усі підібрали поводи й готові рушити далі.
— Ми не хотіли б бути настирливими, міс Марті-нес,— гадаю, таке ваше прізвище? — але ви повинні провести нас до того місця.
— Для цього мені доведеться трохи збочити з дороги, але нехай. їдьмо, сеньйори! Якщо вам так потрібно туди, я проведу вас.
Ісідора знов перетинає смугу заростей, а слідом за нею, розтягтись довгою вервечкою, їде сотня вершників.
Нарешті вона спиняє коня на західному краю хащі. Попереду до самої долини Аламо лежить відкрита прерія.
— Погляньте туди! — мовить мексиканка, показуючи в напрямі річки.— Бачите на обрії темну цятку? То верхівка кипариса, що росте в долині Аламо. їдьте просто на нього. Там є виярок, яким ви спуститесь у долину. А трохи далі побачите й хакале, про яке я вам казала.
Нетерплячі вершники не чекають дальших настанов. Майже забувши про свою провідницю, вони пускаються вчвал по рівнині, просто до того кипариса.
Та один з вершників затримується біля Ісідори — не той, що веде загін, а інший, хоча й не менш від нього зацікавлений таким поворотом подій. А може, ще й більше, оскільки це стосується жінки, яку бачила мексиканка. Він знає мову Ісідори майже так само, як і свою рідну.
— Скажіть мені, сеньйорито,— схвильовано й мало не благально питає він, під'їхавши ближче до неї,— чи не примітили ви коня, на якому їхала та жінка?
— Ще б пак, сеньйоре! Такого коня не можна не примітити.
— Якої він масті? — насилу зводячи подих, запитує вершник.
— Un musteno pintojo.
— Плямистий мустанг! Боже мій! — вихоплюється в Кассія Колхауна чи то крик, чи то стогін, і в наступну мить він уже скаче шаленим чвалом навздогін загонові, а Ісідорі стає ясно, що і в його серці буяє той пекельний вогонь, який здатна загасити тільки смерть. [349]
Розділ LXI ЗЕМНИЙ АНГЕЛ
Кваплива й несподівана втеча суперниці вразила Луїзу Пойндекстер, мов якесь чудо. Вона вже сиділа в сідлі, готова вдарити острогами красуню Луну, але не встигла зробити цього, бо раптом завмерла, осягнувши розумом щойно пережите.
Лише за хвилину перед тим, зазирнувши до хатини мустангера, вона побачила цю жінку, що, судячи з усього, почувала себе там як удома й була повноправною господинею і самої оселі, і її власника.
То як же зрозуміти її раптову втечу? Чому в її погляді палала така люта ненависть? Чому не владна впевненість, не свідомість своєї перемоги?
Ні погляд, ні поведінка Ісідори не завдали молодій креолці сподіваної образи, а навпаки, сповнили її серце таємною втіхою. І замість податися слідом за мексиканкою чи куди-інде, Луїза Пойндекстер знов зіскочила з сідла і ввійшла до хатини.