Та лишався черговий той метр, я з подивом відчув, що й досі живий. І не тільки живий — ворушу, бач, ногами, хапаючи по-риб'ячому розтуленим ротом розріджене до краю повітря.
Ота пігматитова жила, якій спало колись на думку забратись під самісіньке небо, виникла саме тоді, коли з мене витекла остання краплина… сили, життя — називайте як хочете, мені вже було все одно. Я стояв на ній, клятій, ще не усвідомлюючи, на чому стою, коли Анатолій, виринувши з-за невисокої скелі, низенько вклонився, ще й зняв з голови в'язану шапку:
— З приїздом, маестро! Прошу любити й жалувати!
Прийшовши трохи до тями, починаю роздивлятись легендарну цю жилу. Тоненька здалеку, вона насправді метрів з п'ятнадцять завширшки, а як залягає углиб, це виявить майбутня розвідка, коли закладатимуть шурфи. А то й свердловини. Скільки ж це треба було мільйонів років, щоб оця юна красуня наважилась показати краєчок свого чарівного лиця!
А он і камінь, під яким Анатолій знайшов перший свій турмалін.
Анатолій добре потоптався по жилі. Про це свідчить немов кротами перерита порода, розкидані моріони, що вилискують антрацитом.
— Ставайте ось тут, — підводить мене Анатолій до неглибокого, по коліна, ровика, проритого знизу вгору. — Тут ще повинні бути один-два погрібки. Тож ні пуху ні пера!
Я його посилаю за традицією до чорта і розглядаю ровик. Він був колись наповнений глиною, тепер глина вибрана, і в стінці чорніють отвори: невеличкі печерки, в яких так любить ховатись коштовне каміння. Ровик вибраний майже весь, мені лишилося не більше двох метрів, і я без особливої надії, щоб тільки не зажити слави останнього ледаря, заганяю молоток в свіжо-жовту спресовану масу.
Відламується добрячий шмат глини, в ній щось гостро зблискує. З войовничим вигуком ту глину хапаю, розламую, дістаю зелений кристалик. Невеличкий, з ніготь, але — турмалін. Роздивляюсь, милуюся — не можу намилуватись: адже це перший здобутий мною турмалін!
Обережно кладу кристалик на рюкзак. Вже не беру — хапаю прожогом молоток: тут має бути мрре турмалінів! Де й поділася втома.
Довбаю глину як навіжений. Але жила, ледь поманивши мене, одразу ж замкнулась: глина й глина і хоча б тобі уламок кристала!
За кілька хвилин мій запал згасає: я не належу до тих терплячих осіб, які цілісінький день можуть не зводити очей з нерухомого поплавка. Довбаю глину все млявіше, все неохочіше, дивлюся на неї з такою відразою, наче мені доведеться її всю з'їсти.
Проходжу майже весь ровик. Уже й не менше години збігло, а турмалінів немає.
Будь ти неладне, отаке невезіння!
Дивлюсь у небо, чи високо сонце, щоб зробить перерву на обід, і досі ясне небо здається зараз сірим й похмурим.
— Як справи? — цікавиться Анатолій: він довба щось під каменем.
— Нічого немає, — відповідаю пригнічено. І зозла б'ю многостраждальним моїм молотком об породу. — Порожньо, як у старця в кишені.
— А я дещо знайшов.
— Покажіть! — так і кинувся до нього.
Бачу не менше десятка кристалів.
Та-ак… Все зрозуміло. Поставив мене на вироблене місце, а сам вершечки збирає!
Похмурий, повертаюсь до ровика. З ненавистю заганяю в глину молоток. Хоча б швидше вибрати. Плюнути й піти собі геть.
— Досі нічого не знайшли? — Анатолій. — А це що?
Присідає, показує пальцем на зачищений борт.
Там щось підозріло чорніє. Б'ю молотком і вивалюю великий кристал.
— Так це ж моріон! — кажу розчаровано.
— Моріон, — погоджується Анатолій. — А ви глибше копніть! Моріони ніколи не лежать поодинці: компанійські хлоп'ята.
Без особливої надії починаю підкопувати стінку.
Знов моріон… Ще один моріон… Поступово вимальовується контур порожнини. Вона що, натовчена самими моріонами?
— Копайте, копайте! — Анатолій все ще стоїть наді мною.
І тут спрацьовує ніким ще не досліджений закон неофіта: коли початкуючого мисливця вперше беруть на полювання, він обов'язково вб'є найбільшого зайця. Навіть якщо забуде зарядити рушницю. Заєць сидітиме, як приклеєний, поки неофіт, ледь попадаючи набоєм в патронник, зарядить рушницю і, навіть не прицілившись, стрельне. І хай увесь шрот пролетить мимо, не зачепивши і вуха, заєць покірно ляже до ніг неофіта.
"Якщо ще раз дістану моріон — завалю всю печеру!"
І печера, злякавшись, підсовує мені ще один великий кристал.
Долонею відчуваю, що це вже щось інше. Одразу ж спітніло чоло, застукотіло серце. Витягаю руку так обережно, наче в ній келих, повний шампанського.
Турмалін!
Та ще який турмалін!
Стискаю його так, наче він затріпотів уже крильцями, щоб пурхнути геть.
— Що там у вас?
— Турмалін, — шепочу, щоб не налякати кристал: він пульсує в долоні, наче живий.
— Покажіть!
Обережно, боячись і дихнути, розкриваю долоню. На ній застигла веселка.
— Королівський! — каже Анатолій з такою побожністю, наче перед ним якщо не сам король, то принц крові. — Вітаю! Таких розмірів мені ще не доводилося бачити.
Я одразу ж виростаю у власних очах.
Милуємось розкішним кристалом. З трудом віриться, що сліпа природа може з таким смаком підбирать кольори. Синій, зелений, рожевий. Фантастичний малюнок в бездонній прозорості. Кольори наче спливають зсередини, гарячі, живі, і ми, заворожені, не можемо відірвати очей.
Знову лізу рукою в погрібець і знов щось одразу ж намацую.
— Є! — кажу до Анатолія.
Дістаю таке чудо, що йому місце хіба що в казковій печері Алі-Баби.
Лепідолітова троянда. Ніжно-бузкового кольору, з пелюстками, що розгорнулися віялом, а посередині ідеальної форми рожевий кристал.
Рубеліт! Рожевий турмалін найвищого гатунку. Мрія кожного ювеліра-огранювальника. Лежить на моїй розкритій долоні, як найвища нагорода за всі оті муки, яких мені довелось зазнати.
— Дайте, я гляну.
Неохоче передаю Анатолієві. Стежу ревниво, як він роздивляється.
— Не пошкодьте!
— Що ж, можна вас привітати!
Схиляюсь до печерки.
Там іще має щось бути. Нюхом чую, що там щось лежить!
Турмалін!.. Ще турмалін!.. Один кращий від другого.
Горять щоки, вогнем палахкотять вуха. Риюсь, як кріт, не жаліючи пальців та нігтів, ладен з головою залізти в порожнину. Нічого зараз не існує для мене, окрім цієї печерки. З гармати над вухом пальни— не оглянусь!
Під кінець ще один королівський кристал, щоправда, набагато менший од першого.