— А вони що там упантрили?
— Хочуть Орфенюкову невістку збаламутити та й із чорнобривим шандарем заручити.
— Здуріли?
— Ні, не здуріли, бо то Зельман тим усім кермує та й обіцяв їм одну полонину, а вони тую полонину своїм паням-доб-родійкам на іменини подарувати мають.
Комендантова зачула ту бесіду і хвалила Зельмана, що такий розумний і кождому уміє добра нагилити. І питалася, скільки тая полонина вартує, бо вона хоче собі восени нову кримку справити та й на м'ясниці у Варшаву поїхати. Учитель упевнював їмості, що тая полонина стане їм на кримку, і на золоту ляму, і на Варшаву. їмості сплеснули в долоні і просили учителя, щоби шукав їм купця на Орфенюкову полонину.
А злісний вхопив їмості за праву ручку і питав, скільки хочуть за ту полонину, бо він вже купця має. їмості заправили по тисяч доларів, а злісний приплеснув рукою і казав вчителеві перетяти руки. їмості підтанцьовували із радості.
Сумерк намагався разом з лиликами через вікна влетіти досередини вілли, але зеленюки метнулися і в одну мить розсипали снопи світла через усі вікна та й паням личка закрасили, груди підоймили, ніжки відслонили, ніздря розтворили, очі запалили.
Музика розігралася.
Зала розхвилювалася і розтанцювалася. Радість розсміялася. Ліси розспівалися, верхи у верховині розхиталися, ріками зорі розморгалися, долами роси розперлилися, норами звір розбудилася, дуплами птаха розшепотілася, хатами люди розстогналися...
Дід обійшов коні, повечеряв і через вікно з воза придивлявся танцям, а коли не міг розпізнати своїх їмостей серед кружляючих гологрудих пар,— закурив люльку і проганяв з очей дрімоту аж геть-геть поза північ. Коли коні полягали, приступили до воза три зеленюки і розпитували діда, чому не спить і скільки років мають його коні, а дід оправдувався, що через музику не може спати, а його коні ще молоденькі, лиш по одному зубкові поклали. Зеленюки хотіли почастувати діда горівкою, але дід їм подякував, а тоді вони вийняли дідові з уст люльку і подали папіроску, та ще й самі її дідові запалили і радили йому, щоби за віз і коні не боявся і спав собі, як дома, бо тут злісних, та зеленюків, та шандарів кождий боїться і ніхто дідові нічого не нарушить, а їмості і так будуть гуляти до схід сонця, а відтак ще будуть спати і най дід собі дурно не збавляє ночі.
Роздякувався дід із зелеиюками та й докурював папіроску. Та чує дід, що сон його ломить, до сіна його голову нахиляє і притискає, із рота папіроску витручує, очі йому заклеює, силу з рук і з ніг відбирає, соколом над ним літає. Дід підоймає голову і сміється із сокола, що над ним, як над курятком, кружляє, а сокіл застидався та й відлетів. Полетів далеко-далеко облаками та й за хвильку вертає і на круг воза коло діда сідає. Дивиться дід і своїм очам не вірить: то не сокіл, то його син Микола.
— Ей, дєдю мій рідний, а ви що дієте?
— То таки ти сам чи лишень душа твоя, синку? —
— Я сам, дєдику, хочу на вас подивитися.
— А ти де лежиш, синку?
— Під Львовом, дєдику!
— Та де тебе там шукати маю?
— Із самого Львова підете на полуднє та й минете один ліс, а відтак хрести за лісом, а відтак другий ліс та —й знов хрести, а відтак третій ліс та й хрести самі березові, а на самій середині лиш мій хрест яловий. Та й там я лежу вже на ось-мий рік!
— А ґаздиню свою не хочеш видіти, синку?
— Ой ні, дєдику, не хочу.
— Ба через що, синку?
— Сеї ночі вона мене ізрадила.
— Та з ким тебе сука ізрадила?
— Із шандарем чорнобривим.
— А ти, синку, там чуєш, як я за хобов тужу та 0аную?
— Чую, дєдику, але тільки нічма, як роса паде.
— А як же ти, синку, віднайшов мене тут коло цего псярства?
— Зорі мене до вас справили.
— А за діти не питаєш?
— Я тепер їх видів.
— Файні хлопці?
— Буде їх вітчим збиткувати.
— Я не дам, не бійси!
— Дєдику мій добрий!
— Синку мій загніваний!
— Підіт, дєдику, у місто до нотаря і скасуйте тот теста-мент та здійміт грунт із невістки та й перепишіть землю на хлопців!
— Так кажеш, синку?
— Так кажу, дєдику, бо ваша свічка догоряє!
— А не буде гріху за невістку?
— Ні, бо вона не неня своїм дітям.
— МикуМ
_ ?
— А де ти, Мику'?
Дід протирав очі і допитувався, де подівся його Микола, але син не відзивався. Крізь сосни світало напротив діда небо, а на ліщині рипів деркач і будив діда із усієї сили. Дід розглядається, а він лежить на сіні та помостині, а воза та й коней нема! Встає та й перешукує подвір'я, а коней та й воза нема! Йде в залу мельдувати їмостям, а розтанцьована зала у сміх.
— А ви чого заснули, діду? — дорікає злісний.
— А ви не знали, що за рікою волоскі злодії гуляють? — протинає 7читель.
Вибігають розпалені їмості й сварять діда та й посилають зеленюків над ріку дідової шкоди шукати.
Зеленюки вертають голіруч і розповідають, що слід веде на саму ріку до броду, та й божаться, що віз і коні вже на Волощині, вже навіки пропали.
Дід сплюнув і згійкав, а відтак посмотрив рукою в ремені і врадувався, що злодії не забрали йому грошей з ременя.
— Танцюйте собі, їмостечки, здоровенькі, а я мандрую долів у місто.
— Та чому не" додому?
— Бо так.
— Та чому, прецінь?
— Бо маю грунт переписати на внуків.
— А то через що, діду?
— Пропали коні з возом, пропала невістка, то най хоть божа земля не пропадає.
— А невістка що винна, що вас обікрали? "
— Бо чужу віру на приймака взяти хоче.
— А вам то що шкодить?
— Мені то вадить, бо увес талан на пусте піде.
Дід офукнувся, перекинув бисаги на плечі і, гійкаючи, справився долів у місто.
їмості подивилися на себе і дивувалися, звідки дід Зель-манові тайни знає.
А відтак сердилися і голі ручки собі ломили та нарікали, що пропаде їх полонинка, скоро дід на внуків землю перепише. Та й Зельмана за неосторожність кляли, та й дідові наглої смерті желали, та й із злості аж поплакували. Шпо-таючись, вийшов до них злісний і за голову взявся.
— Яке ж то нещастя вас зустрінуло, любки дорогенькі?
— Старий Орфенюк пішов у місто грунта свої на внуків переписувати, бодай голову вломив по дорозі!
— Та й із-за того ви, дітоньки, плачете?
— Бо наша полонина пропала!
— Ні, не пропала!
їмості ахнули із радості, а злісний закликав набік дрімаючого на крісі зеленюка і щось пошепотав із ним, та й зеленюк вхопив кріс у руки і скочив долів, гей вовк за вівцею.