— Одне слово, справжній чоловік! — загорілися очі у Ванди.
— Тепер він мешкає у Флоренції, — вів я далі. — Начебто несамовито багатий...
— Про це я не запитувала, — різко урвала вона мене. — Цей чоловік небезпечний. Ти не боїшся його? Бо я боюсь... Він має дружину?
— Ні.
— Коханку?
— Також — ні.
— До якого театру він ходить?
— Сьогодні ввечері він має бути на виставі в театрі Ніколіні, де гратиме геніальна Вірджинія Маріні, а також Сальвіні, найви-датніший з усіх живих митців Італії, а може, навіть Європи.
— Роздобудь мені квитки до ложі! Швидко! Поквапся!
— Але ж, господине...
— Хочеш скуштувати батога?
* * *
— Можеш почекати у партері, — звеліла Ванда, коли я поклав бінокля та програмку на балюстраду ложі й підсунув їй під ніжки ослінчика.
І ось я стою, припершись до стіни, щоб не впасти — від заздрості та люті... ні, "лють" не те слово... від смертельного жаху.
Я бачу її в ложі в блакитній муаровій сукні та просторому горностаєвому манті, накинутому на оголені плечі, а навпроти неї — його. Я бачу, як вони поглинають одне одного очима, для них сьогодні не існує ні сцени, ні Ламели Ґольдоні, ні Сальвіні, ані тієї Маріні, ані публіки і навколишнього світу.
А я? Ким є я цієї миті?...
* * *
Сьогодні Ванда ще на бал до грецького посланника. Чи знає вона, що зустріне його там?
Одягнулася принаймні відповідно. Важка, кольору морської хвилі сукня вишукано облягає її божественні форми, залишаючи відкритими глибоке декольте і руки; у волоссі, зібраному на потилиці палаючим вузлом, красується біла водяна лілія; зелені стрілки очеретяного листу спадають на плечі упереміш з кількома кучерями. Від колишнього хвилювання, лихоманного трему не залишилось і сліду. Вона спокійна, така спокійна, що від того спокою мені кров стигне в жилах, а від її погляду холоне серце. Спроквола, з утомленою, млявою величавістю піднімається вона мармуровими сходами, недбало скидає з пліч своє вишукане манто і, невимушено ступаючи, заходить до зали, заповненої сріблистим серпанком від диму сотень свічок.
Знетямлено я дивлюся якусь мить їй услід, потім піднімаю з підлоги її хутро, яке висковзнуло мені з рук, а я й не помітив. Воно ще береже тепло її пліч.
Я цілую те місце, на очі мені набігають сльози.
А ось і він.
У своєму чорному оксамитовому камзолі, обшитому понад всяку міру соболиним хутром — вродливий пихатий деспот, для якого людське життя і душа — лиш нікчемна забавка. Він зупиняється у передпокої, гордовито озирається навкруги і зловісно довго не зводить з мене очей.
Від його крижаного погляду мене знову охоплює смертельний жах, передчуття, що ця людина здатна полонити її, прикувати й підпорядкувати собі, я відчуваю пекучий сором перед його свавільним чоловічим началом, заздрість та ревнощі.
Яким же слабким і скутим покручем-примарою я себе почуваю! Та найганебніше те, що я хотів би його ненавидіти, однак не можу... Як сталося, що з-поміж юрби лакеїв він вирізнив мене, саме мене.
Неповторно шляхетним кивком голови він підкликає мене до себе, і я — супроти свої волі — підходжу.
— Візьми моє хутро, — спокійно наказує він.
Я тремчу усім тілом від обурення, однак принижено, наче раб, скоряюся.
* * *
Усю ніч я знемагаю у передпокої, марячи, немов у лихоманці. Дивні образи миготять у моїй уяві: я бачу, як вони зустрічаються — перший довгий погляд; я бачу, як вона з заплющеними очима пливе залою у його обіймах, у солодкій знемозі прихилившись до його грудей; я бачу його лежачого на канапі у святилищі кохання — не як раба, а як повелителя, вона ж біля його ніг; бачу, як я навколішках прислуговую йому, таця тремтить у моїх руках, і він хапається за батога.
Нараз чую, що слуги розмовляють про нього.
Цей чоловік схожий на жінку, він знає, що вродливий, і поводиться відповідно; чотири, а то й п'ять разів на день змінює свої кокетливі туалети, наче яка марнославна куртизанка.
У Парижі він вперше з'явився у жіночому вбранні, і чоловіки засипали його любовними посланнями. Один відомий однаково своїм талантом і пристрасністю італійський співак дістався навіть до його помешкання і, стоячи перед ним на колінах, погрожував накласти на себе руки, якщо той не виявить до нього своєї прихильності.
— Співчуваю, — відповів красень, усміхаючись, — я б із задоволенням ощасливив Вас, однак мені не зостається нічого іншого, як підписати Вам смертний вирок, бо я — чоловік.
* * *
Зала вже суттєво спорожніла, але Ванда, вочевидь, і не думає збиратися додому.
Ось уже й ранок пробивається крізь жалюзі.
Нарешті чується шарудіння її важкої сукні, яка зеленою хвилею струменить за нею. Неквапним кроком вона виходить із зали, бесідуючи з ним.
Я ледь чи й існую для неї на світі; вона навіть не завдає собі клопоту віддати мені якийсь наказ.
— Манто для мадам, — велить він і, звісно, навіть не має наміру їй допомогти.
Доки я накидаю на неї хутро, він стоїть поруч, схрестивши руки на грудях. Доки я навколішках одягаю їй хутряні черевички, вона злегка опирається на його плече і запитує:
— То що там мовилося про левицю?
— Якщо на лева, якого вона обрала і з яким поєдналася, нападає інший лев, — розповідав далі грек, — левиця спокійно лягає на землю і спостерігає за поєдинком. Якщо її муж зазнає поразки, вона не квапиться йому на до'помогу, байдуже дивиться, як той спливає кров'ю у пазурах суперника, і йде за переможцем, за сильнішим. Така жіноча природа...
Цієї миті моя левиця зиркнула на мене дивним поглядом. Мені—й сам не знаю чому—немов холодом сипонуло поза шкіру; а рожевий світанок накрив кривавою пеленою і мене, і її, і його.
* * *
Спати вона не лягла, лише скинула свою бальну сукню й розпустила волосся, а тоді звеліла мені розпалити вогонь у коминку, сіла перед ним і задивилася на палахкотливу грань.
— Чи я ще Вам потрібний, господине? — запитав я, на останньому слові голос мені зірвався.
Ванда похитала головою.
Я вийшов з покоїв, пройшов галереєю і сів на східцях, що вели до саду. Легкий північний вітерець наганяв від Арно свіжу, вогку прохолоду; зелені пагорби мерехтіли в рожевому серпанку туману, золотистий духмян бринів на містом, над круглою банею собору.