Сам собі я видаюся безнадійним дурнем. Чи таким зробило мене життя, чи таким вже я вродився? Місяць добігає кінця — уже післязавтра. Що цього разу вона собі зі мною вигадає? А може, забула про моє існування, і тепер мені до кінця земних днів судилося стригти живопліт та в'язати букети?
* * *
Письмовий наказ:
"Цим листом повеліваю рабові Ґреґору з явитися до мене для несення особистої служби".
Серце гупає мені в грудях, коли наступного ранку відхиляю адамашкові ґардини й заходжу до спальні своєї богині, яка ще оповита чарівним присмерком-
— Це ти, Ґреґоре? — озивається вона, коли я, уклякнувши перед коминком, розпалюю вогонь.
Я здригаюся від звуку коханого голосу. її самої я не бачу, вона — недосяжна — спочиває за завісою свого шатрового ложа.
— Так, ласкава пані, — відповідаю я.
— Котра година?
— Минула дев'ята.
— Сніданок!
Я кидаюся виконувати повеління, приношу тацю й уклякаю з нею перед ліжком.
— Ось сніданок, господине!
Ванда відкидає завісу і — о, як дивно! — першої миті, коли я бачу її з розсипом хвилястого волосся на білій подушці, вона видається мені надзвичайно вродливою, однак цілком чужою жінкою; куди й поділися кохані риси, це холодне обличчя моторошно спотворене пересиченням і втомою.
Чи може, такою вона була й раніше, тільки я цього не помічав?
Ванда впивається в мене поглядом зелерих очей більше зацікавлено, аніж погрозливо, може, навіть трохи співчутливо, спроквола натягає на оголені плечі хутряну нічну льолю, у якій лежить на подушках.
Цієї миті вона така запаморочливо чарівна, що я відчуваю, як кров шугає мені в голову й до серця, аж таця починає тремтіти в моїх руках. Ванда помічає це й хапає батога, що лежить на нічному столику.
— Ти незграбний, рабе! — кричить вона, насупивши брови. Я опускаю очі й щосили намагаюся втримати тацю, а Ванда
снідає, позіхає, потягається пишним тілом в розкішному хутрі.
* * *
Ванда подзвонила. Я заходжу.
— Це лист князеві Корсуні.
Я лечу до міста, передаю листа князеві, юному вродливцеві з палахкотливими чорними очима, і, терзаючись ревнощами, приношу їй відповідь.
— Що з тобою? — цікавиться вона зі злостивою в'їдливістю. — Ти жахливо блідий...
— Усе гаразд, господине, просто я надто швидко біг...
* * *
За другим сніданням князь сидить поруч з нею, я ж змушений прислужувати їм обом. Вони собі жартують, так ніби мене й зовсім не існує. Якоїсь миті мені темніє в очах, і я заляпую обрус та поділ Вандиної сукні бордо, яке саме наливав до князевого келиха.
— Який незґраба! — вигукує Ванда, зацідивши мені ляпаса. Князь регоче, вона теж сміється, а мені кров знову шугає в
обличчя.
* * *
Після сніданку вона іде на прогулянку на набережну Савсіпе. Вона сама править маленькою бричкою, запряженою гарним англійським гнідим конем. Я сиджу позаду неї й бачу, як вона кокетує та, усміхаючись, киває головою у відповідь на привітання когось з поважного панства.
Коли я допомагаю їй зійти з брички, вона ледь опирається на мою руку — дотик пронизує мене, наче струмом. Ах, ця жінка таки неперевершена, і я кохаю її більше, ніж будь-коли.
* * *
О шостій вечора збирається невеличке товариство — кілька дам та вельмож. Я прислужую за вечерею і цього разу навіть краплини вина не вихлюпую на скатертину.
Один ляпас вартує десяти нотацій — це добра наука, понадто коли б'є маленька й пухкенька жіноча рука.
* * *
Після вечері Ванда іде в Перґолу. Вона сліпучо сяє, спускаючись сходами в чорній оксамитовій сукні з широким горностаєвим коміром та діадемою з білих троянд у волоссі. Я відчиняю дверцята, допомагаю їй сісти до фіакра. Перед театром я зіскакую з козлів; виходячи з фіакра, вона опирається на мою руку, а та тремтить під солодкою вагою. Я відчиняю двері ложі, сам чекаю в коридорі. Вистава триває чотири години, Ванда приймає в ложі своїх кавалерів, я ж скрегочу зубами від люті.
* % *
Далеко за північ востаннє теленькає дзвоник моєї повелительки.
— Вогню! — коротко наказує вона, а коли в коминку вже потріскують дрова, знову коротко кидає: — Чаю!
Коли я повертаюся з самоваром, вона вже роздягнена, а мулатка допомагає їй одягнути біле неґліже.
Одразу по тому Гайде виходить зі спальні.
— Подай мені хутряну нічну сорочку, — каже вона, сонно потягуючись.
Я беру сорочку з фотелю і притримую її, доки Ванда поволі й розманіжено одягає рукави. Потім вона падає на м'які подушки канапи.
— Зніми з мене черевички й одягни оксамитові пантофлі!
Я уклякаю, стягую маленького черевичка, однак той не піддається.
— Швидше, швидше! — сердиться Ванда. — Ти робиш мені боляче! Зажди-но лишень, я тобі ще завдам!
Ванда хльоскає мене батогом. Нарешті черевичок зісковзує з ноги...
— А тепер геть звідси!
Ще один удар ногою, і я можу нарешті йти спочивати.
Сьогодні я проводжав її на вечірку. У передпокої вона звеліла мені зняти з неї шубу, потім — з гордовитим усміхом на устах, певна своєї перемоги — увійшла до яскраво освітленої зали, мені ж знову довелося гаяти годину за годиною в похмурих, монотонних роздумах. Час до часу, коли двері на мить прочинялися, до мене долинала музика. Двоє лакеїв намагалися зав'язати зі мною балачку, але італійською я знаю лише кілька слів, тож невдовзі вона дали мені спокій.
Нарешті я заснув, мені наснилося, ніби в нападі лютих ревнощів я убиваю Ванду, і мене засуджують на смерть. Я бачу, як мене прив'язують ремінням до плахи, падає сокира, я відчуваю її лезо на шиї, та я ще живий...
Раптом кат б'є мене в обличчя...
Ні, це не кат, це — Ванда, стоїть розгнівана переді мною, вимагаючи подати їй шубу. Я миттю підхоплююся й допомагаю їй одягнутися.
Яка ж це все-таки насолода, огортати хутром плечі вродливої пишної жінки, бачити, відчувати, як її шия, розкішне тіло ніжиться в м'якому ворсі, піднімати хвилясті кучері й викладати їх поверх коміра, а потім, коли вона скидає шубку, відчувати ніжне тепло і тонкі пахощі її тіла, що зависають на золотистих ворсинках соболиного хутра. Є від чого втратити голову!
* * *
Нарешті хоч день без гостей, без театру, без вечірок. Я полегшено зітхаю. Ванда сидить на галереї і читає. Доручень для мене начебто не передбачається. Коли сутеніє, і на землю спадає сріблистий вечірній туман, вона повертається до своїх покоїв. Я прислуговую їй коло столу, вона вечеряє сама. Мене наче й не існує — ані погляду, ані слова, навіть ляпаса я не сподобився...