— Хіба ж я не твій раб?
— То слухай мене, — схвильовано заговорила Ванда, схопивши мене за руку. — Я буду твоєю доти, доки кохатиму тебе.
— Місяць?
— Можливо, два.
— А потім?
. — Потім ти станеш моїм рабом.
— А ти?
— Я? Чого ж ти питаєш? Я — богиня, але інколи тихо, дуже тихо, потайки, спускатимуся до тебе зі свого Олімпу, — Ванда замовкла, а тоді заговорила знову, підперши голову руками і задивившись у далечінь. — Але це пусті балачки, золота мрія, яка ніколи не стане дійсністю.
Важкий, аж зловісний туск оповив усе її єство, я ще ніколи її такою не бачив.
— Чому ж ця мрія нездійсненна? — запитав я.
— Бо у нас нема рабства.
— То подамося до тієї країни, де воно ще збереглося, на Схід, до Туреччини, — бадьоро запропонував я.
— Ти цього хотів би, Северине... направду? — загорілися очі Ванди.
— Так, я щиро хочу стати твоїм рабом, — сказав я. — Я хочу, щоб твоя наруга наді мною була схвалена законом, щоб моє життя було в твоїх руках, і щоб ніщо у цьому світі не могло мене від тебе захистити і порятувати. О, яка це буде насолода, відчувати себе цілком залежним від твоїх примх, твого настрою, помаху твого пальця! А потім — яка млосна знемога, коли ти якоїсь миті змилосердишся і дозволиш рабові поцілувати свої уста, від яких залежить його життя і смерть.
Я став навколішки й притулився гарячим чолом до її колін.
— Ти мариш, немов у гарячці, Северине, — схвильовано промовила Ванда. — Невже справді кохаєш мене так безмежно?
Вона пригорнула мене до грудей і вкрила поцілунками.
— Отож, ти цього прагнеш? — запитала вона нерішуче.
— Присягаюся тобі ось тут, на місці, Богом і власною честю, що стану твоїм рабом, коли і де захочеш. Досить тобі лише повеліти! — скрикнув я, уже ледь тямлячи себе.
— А якщо я упіймаю тебе на слові? ^
— Згода!
— Для мене ні з чим незрівнянна спокуса знати, що чоловік, який на мене ледь не молиться і якого я кохаю усім серцем, готовий до решти віддатися мені, упокоритися моїй волі, узалежнити-ся від моїх примх; знати, що володію цим чоловіком, як рабом, а сама в той час...
Ванда дивно глянула на мене.
— Якщо я виявлюся по-справжньому розпусною, у цьому буде твоя вина... — вела вона далі. — Мені навіть здається, що ти вже боїшся мене, але ти заприсягнув...
— І я дотримаю слова!
— Дозволь мені про це подбати! — заперечила Ванда. — Тепер і я вбачаю в цьому насолоду, і, бачить Бог, це більше не залишиться лише пустим фантазуванням. Ти станеш моїм рабом, Северине, а я... я спробую стати "Венерою в хутрі".
* * *
Я думав, що знаю цю жінку, збагнув її суть, а тепер бачу, що треба починати все від початку. З яким спротивом вона ще недавно сприймала мої фантазії і як серйозно поставилася тепер до їхнього втілення.
Вона склала угоду, за якою я, заприсягнувшись словом честі, зобов'язувався бути її рабом доти, доки вона цього хотітиме.
Обійнявши мене рукою за шию, вона вголос зачитує мені цей нечуваний, неймовірний документ, скріплюючи кожне речення поцілунком.
— Однак для мене угода передбачає лише обов'язки, — сказав я, щоб її подражнити.
— Звичайно, — відповіла Ванда дуже серйозно. — Тільки-но ти перестаєш бути моїм коханцем, я звільняюся від усіх зобов'язань і більше не зважаю на тебе. Відтоді мою прихильність ти сприйматимеш як милість, ти не матимеш жодних прав і не зможеш на них претендувати. Моя влада над тобою нічим не обмежуватиметься. Подумай, чоловіче, бо тоді ти будеш нічим не ліпшим за пса, за бездушний предмет; ти станеш моєю річчю, забавкою, яку я будь-якої миті можу розбити, лиш би було за чим згаяти час. Ти — ніщо, а я — усе. Розумієш? — вона засміялася і знову поцілувала мене.
Мені стало трохи моторошно.
— Може дозволиш мені виставити якісь свої умови... — почав було я.
— Умови? — Ванда наморщила чоло. — Ах! Ось ти й переполошився, а може, навіть каєшся, однак вже надто пізно — я маю твою присягу, твоє слово честі. Хоча... кажи!
— Насамперед я хотів би зафіксувати в нашій угоді, що ти ніколи не покинеш мене назовсім, і ще, що ніколи не віддаси мене на поталу і глузи котромусь зі своїх залицяльників.
— Але ж, Северине! — майже зойкнула Ванда; її голос зворушено тремтів, а очі наповнилися слізьми. — Невже ти міг повірити, що я тебе, чоловіка, який так мене кохає, який безоглядно віддається мені в руки... — вона затнулася.
— Ні! Ні! — палко заперечив я, обціловуючи її руки. — Я анітрохи не боюся, що ти можеш зганьбити мене. Пробач мені цю огидну мить!
Ванда млосно усміхнулася, притулилася щокою до моєї щоки і, здавалось, замислилася.
— А ти дещо забув, — прошепотіла вона грайливо. — Найважливіше...
— Якусь з умов?
— Так, що я завжди носитиму хутро. Але я й без умов обіцяю це тобі. Я одягатиму хутро, бо воно дає мені відчуття влади. Я дуже хочу бути твоєю невблаганною повелителькою, розумієш?
— Я маю підписати угоду? — запитав я.
— Ще ні, — заперечила Ванда. — Спершу я внесу до неї твої умови, а взагалі, ти підпишеш її, коли прибудемо на місце.
— У Константинополі?
— Ні. Я все зважила. Що мені мати раба там, де має його кожен? Я хочу володіти ним тут, у нашому освіченому, тверезо-
му, філістерському світі, сама хочу володіти рабом, якого віддав мені в руки не закон, не моє на нього право і не грубе насильство, а лише єдино влада моєї краси, мого єства. Ось що пікантно! У будь-якому разі ми подамося до країни, де нас ніхто не знає і де, нікого не соромлячись, ти зможеш слугувати мені. Можливо, до Італії, до Риму або Неаполя.
Ми сиділи на Вандиній канапі. Одягнена в горностаєву каца-байку, з розпущеним по плечах, наче лев'яча грива, розкішним волоссям, вона впилася в мене поцілунком, висмоктуючи душу з тіла. Мені паморочилося в голові, гаряче нуртувала кров, шалено стугоніло моє серце біля її серця.
— Я прагну сповна віддатися тобі в полон, Вандо! — раптом скрикнув я в пориві пристрасті, коли не міг вже ані ясно думати, ані приймати тверезих рішень. — Без жодних умов, без жодних обмежень твоєї влади наді мною. Хочу залежати тільки від твого милосердя чи гніву!
Кажучи це, я зісковзнув з канапи їй до ніг і дивився на неї знизу захмелілим від жаги поглядом.
— Який ти гарний тепер! — вигукнула вона. — Мене зачаровують, хвилюють твої очі, затуманені, наче в екстазі. Яким же дивовижним буде їхній погляд під смертельними ударами батога, у мить скону! Ти маєш очі мученика!