"Та вже б тебе й пустила, хлопче милий,
Якби не мовив, що на вепра йдеш.
Послухай ради! Не надійсь на сили,
На те, що списом кабана протнеш,
Бо завше гострить він кинджали-ікла,
Немов людина, до різництва звикла.
Стирчить щетина в нього, мов списи,
Хто вздрить його — від страху посіріє;
Мигтять в очицях блищики грози,
А рилом він могили так і риє;
Роздрочиться — зі шляху все змете
Потворище жаске, лихе, товсте.
Бокам його, щетинистим, м'язистим,
Зашкодить спис не більше, ніж патик.
Твердої шиї не пробити вістрям;
Дратливий, кинеться й на лева дик.
Мов з ляку, роздаються глоди й терни,
Коли по лісу мчить кабан всежерний.
Твою чудовну вроду, що Любов
Їй задивлянням красну дань складає,
Ці ясні очі, ці уста, цю кров,
Ці ніжні руки — за ніщо він має.
Красу твою — наруга із наруг! —
Він зриє так, як зрив би всякий луг.
Нехай собі ганяє в пущі, в полі...
З потворищем на прю ставать Красі?
Не наближайсь до нього й мимоволі...
Хто друзів слухає, ті щасні всі.
Коли сказав ти "вепр", то я аж сіла —
Злякалась так за тебе! — затремтіла.
Чи ти, як зблідла я, не спостеріг?
Чи страх в очах моїх не загніздився?
Чи в млостях я не впала на моріг?
В цих грудях, що на них ти повалився,
Бунтує серце віще — землетрус
Незборний, що даремно з ним борюсь.
Бо ж де Кохання править, там Ревнивість —
Кохання самозваний чатовий —
Бунт добачає, сіє полохливість,
У мирний час волає: "Ворог! Бий!",
Любові одбиваючи жадання,
Немов вода збива огню палання.
Шпигунка ця, донощиця бридка,
Іржа, що їсть Любові сад тендітний,
Розлучниця, пліткарка, що пуска
Чутки то істинні, то нісенітні, —
Мені і серце, й вуха повнить вщерть
Своїм: "Пильнуй! Його пантрує смерть!"
Та мало їй, бо ще й малює оку
Картину: як звалив тебе кабан,
Як ікла вгнав у бік тобі з наскоку,
І ллється, ллється кров юнача з ран
На квіточки, що долу поникають,
Від крові й смутку голівки схиляють.
І що вчинити я могла іще,
Коли тремчу, як здумаю про тебе?
Спливає кров'ю серце і пече,
І відкриває страх видіння з неба:
Віщую смерть тобі і жаль собі,
Як вийдеш завтра з вепром на двобій.
А рвешся полювать — мене послухай.
У лісі є ж плохіша звірина:
І хитрий лис, і заєць довговухий,
І сарна, що й слабкіших обмина, —
Оцих і цькуй хортами полохливців,
Конем жени, мисливцю із мисливців!
Коли страшка-зайчиська сполошиш,
Старайся бідака перехитрити,
Дивись, як. у долину мчить з узвиш,
Які-то петлі вміє він крутити;
Заплутує, мов лабіринтом, шлях,
Щоб ворог спантеличивсь і закляк.
То вскочить межи вівці до обори,
Аби зі сліду збить проноз-хортів,
То заведе аж на кролячі нори,
Щоб трохи лемент перелементів;
А то між оленів прудких затреться —
У небезпеці розум де й береться.
Бо вже як запах з іншими змішавсь,
Пси-нюхачі на місці завертяться;
Сюди-туди рвонуть вони — шусть! шасть!
Аж поки знов нанюшать — і помчаться,
И підхоплять гавкіт луни по лісах,
Мов лови почались на небесах.
А він же, горопаха косоокий,
Ген на горбі на задні лапки став
І наслуха, чи й справді має спокій,
Та дочуває знов гучне "гав-гав".
І в відчай падає важкий, бездонний,
Мов хворий, дзвін зачувши похоронний.
Дивись, як заметається бідак,
Зарошений, подряпаний колюччям:
То вбік, то колом; уперед, навснак;
Став, зляканий листочком лопотючим, —
Адже знедоленого всяк скубне,
А рятувати — пальцем не кивне.
Полеж, послухай ще моєї мови,
Та не пручайся, бо й не відпущу.
Щоб ти зненавидів веприні лови,
Саму себе в словах переловчу,
Зв'яжу це з цим, те приточу до того —
Дає Любові гори слів Тривога.
На чім спинилась?.." — "Байдуже на чім.
Спинись — і край... І край казанню буде.
Пусти, вже глупа ніч".— "То й що у тім"?
"На мене, — каже він, — чекають люди.
Ще поночі впаду". Вона ж: "Повір,
Вночі в жадання щонайкращий зір.
А впасти трапиться, то знай: цілунок
Урвати в тебе забагла земля;
Прекрасне підбиває на грабунок —
На те ж вона тебе й перечіпля.
Заради уст твоїх сама Діана
Умить кривоприсяжницею стане.
І знаю я, чому темнюща ніч:
Тож Цінтія ховає лик свій срібний,
Щоб на Природу впав покари бич
За те, що вкрала взір богоподібний,
Тебе в робітні відлила своїй,
Денному сонцю встид і їй, нічній.
І Цінтія до Парок піддобрялась,*
Щоб розладнать Природі дивний труд:
Змішати із красою — слабість, гнилість,
З довершеністю чистою — зло, бруд,
Скорить її, Природу — тиранії
Випадку, лих безумній веремії,
Де лихоманки, всякі гарячки,
Чума, холера, сказ, та божевілля,
Та мозку, крові, кості болячки,
Що жар дають, і млості, й слабосилля,
Й пересит, і переступ, і сльозу...
І все це — помста за твою красу!
Таж наймізерніша із тих напастей
Вбива красу, не знаючи невдач.
Струнка постава, погляд променястий,
Що милувався ними споглядач,
Умить зруйновані, розтали... Де ви?
Мов сніг злизало сонце полудневе.
Тож зацурай неплідну чистоту
Весталок-дів, черничок-самодрочок,
Які приводять лиш неплідноту,
Пустельний недорід синів і дочок, —
Будь щедрий! Світло каганець дає,
Лише допоки в нім олива є.
Твоє ж бо тіло — це не гріб зяйливий,
Де поховать потомство хочеш ти,
Хоч вік велить родити в час щасливий —
Не знищувати в лоні темноти.
Бо світ тебе відрине — не безкарно
Гординя вб'є таку надію гарну!
Отак ти знищуєш себе в собі —
Це ж зло, за громадянську чвару гірше,
Це гірше за безумний самовбій,
За синовбивство — батько сина ріже!
Перед іржею злота не втаїш, —
Пусти в ужиток— матимеш бариш..."