— Оштрафують, а то й зовсім виженуть,— зауважив стволовий.
— От чепуха! Ти ж не скажеш?
— Та я не скажу. А як десятник побачить. Буде тобі.
— Не буде, хіба я дурний. Ось давай лишень гасло.
Микита вліз у клітку. Данило зачинив за ним дверцята й ударив кілька разів по залізній штибі. За хвилю клітка з Микитою зникла вгорі, ще хвилина — й у другім стволі з'явилася друга кліть.
— Чи не сучого тобі батька син! — обурився Данило.— В нього душа, а в мене нема, чи що?.. Стривай же, ледащо!.. Посидь часинку без нас, Сьомо, я незабаром повернусь.
І не встиг Сьомка запротестувати, як Данило вліз у кліть і зачинив за собою дверцята.
— Бери молоток, бий... раз, два, три... раз!..
— Я не хочу сам зоставатись.
— Чого, дурнику? Чи тобі вперше? Ну, годі, бий. Я зараз: тільки додому збігаю. Ти ж парубок уже...
Сьомка подав гасло й лишився в шахті сам.
Він справді ніколи не боявся, коли чув по різних закутках стук шахтарської копаниці, топіт ніг кінських, гуркіт вагонеток по рейках, брязкіт ланцюгів, котрими їх було зчеплено; він знав, що хоч коло стайні він і сам, але скрізь по шахті є люди, й скоро він гукне, то хтось прибіжить на його голос. А тепера... Не страшно, тільки моторошно трохи, в сих німих стінах під землею.
Сьомка сів і озирнувся навкруги. Хотів думати про те, що робиться зараз біля церкви, але думки линули геть. Мимоволі став дослухатись.
Дзюрчала вода... Пирскали коні в стайні... Лущали дубові стойки під страшенною вагою землі...
Згуки все знайомі Сьомці... Проте моторшно якось самому. Чи швидко вони повернуться?.. Казали, що незабаром.
Щоб хоч трохи розігнати неприємне почуття, Сьомка встав і пішов до камерона, обдивився його. Ні, все гаразд.
Вернувся, ліг на ослоні. Думки, одна за одною, заворушились у голові, і сон уникав широко розплющених очей. Згадав він про те, що колись старий забойщик, Мутовкин, розказував шахтарям про шахтового діда з зеленою бородою по коліна.
"...Іду ото я, братове, до свого забою, верстов, мабуть, за дві од ствола... Найдальший був... Іду сам. Хлопці чогось забарилися. Іду наспівуючи. Вже й недалечко зосталося. Знаю, що недалечко, бо лампочка стала притухати: паскудний забой — огонь часто гас. Аж гульк — у самім забої, на кучі глею, сидить... Довга така зелена борода, зелені очі й сам зелений. Блим-блим тими очима... Я так і прикипів на місці, а далі прийшов до пам'яті та як дремену назад. Не тямлю, як уже й добіг до хлопців. Розповідаю їм, а вони, стерви, регочуться, не ймуть віри, кажуть, що п'яний або так приверзлося. Ідемо гуртом, в гурті й дідька не страшно. Доходимо — аж забоя й сліду нема — завалило... От вам і приверзлося..."
Сьомка підвівся і втопив зляканий погляд у хідник, що темнів праворуч... Став тривожно дослухатись... Тихо-тихо, чути навіть, як сіно хрумтить на зубах у коней...
Чвак-чвак... чвак-чвак,— раптом почулося з хідника.
Сьомка обмер... Серце йому дуже-дуже затіпалося й раптом бодяче-боляче занило.
"Він",— блискавицею мигнула думка, але миттю погасла. Перед широко розплющеними очима вимальовувалася зелена, невиразна постать...
Серце забилося востаннє й стало, і тільки в ухах ще яку мить лунало страшне:
Чвак-чвак... чвак-чвак!..
Нелюдський жах застиг Сьомці на обличчі.
. . . . . . . . .
З темряви вийшов Опецьок — молодий буланий кінь, зупинився на мить, повернув голову до світла, кліпнув очима, гучно клацаючи підковами по чавунних плитах, підійшов до Сьомки, витяг уперед голову й м'якими теплими губами мазнув його по обличчю, а потім одійшов трохи, похитав розумною головою своєю, дивуючись, видимо, що молодий конюх так міцно спить на варті, та ще й з розплющеними очима, і, важко повернувшись на плитах, почвалав до стайні, наступаючи на довгий повід.
. . . . . . . . . .
Данило й Микита повернулись згори раді та веселі, як і слід кожному на святковий Великдень. Вони таки не дуже поспішалися до шахти й устигли дома гарненько підкріпитись, тому, зійшовши на плити, несподівано відчули, що ті плити за ніч начебто зробились дуже слизькі, і не встоїш на них.
— Сьомко! Гоп-гоп-гоп! — гукав Микита.
— Христос воскрес, Сьомко! Чуєш?..
— Він спить, матері його мішок груш, і про камерона забув...
— Сьомко,— гукали вони, стоячи перед ним й похитуючись.— Чуєш, Сьомко, Христос воскрес!..
— Христос воскрес, Сьомко!..
Сьомка сидів холодний і байдужий.
1911