Проте незабаром з'ясувалося, що обране під Січ місце зовсім до того не придатне, бо річка Орлова дуже підмила під Січчю берег і зруйнувала січові будівлі. Через те на Микитиному Розі запорожці пробули тільки 14 років, до 1652-го, хоча слава цієї Січі велика, бо тут року 1648-го на січовій раді Військо Запорозьке ухвалило дати поміч Богданові Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волі українського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом і надано йому від Війська клейноди і знайдені заховані по пісках гармати.
Після переходу Січі року 1652-го на устя Чортомлика, на Микитиному Розі, аж до скасування Війська Запорозького в році 1775-му, лишилася козацька залога та уряд запорозького перевозу через Дніпро на татарський берег, до Кам'яного Затону, до якого від Микитиного Рогу біля трьох верст. За часів Нової Січі в Микитині стояло 40 хат, де жили урядові старшини: шафар, підшафарій, підписарій і товмачі; на околицях його було розкидано аж 300 зимівників запорожців.
Із часом Орлова дедалі дужче підрізала Микитин Ріг, і нарешті, велика повідь 1846 року обвалила у воду й залишки січових окопів, і каплицю, яка зберігалася замість січової церкви, і січове кладовище разом із кістками запорозького лицарства.
Нині на околиці Нікополя є руїни від окопів, та ті окопи викопані не запорозькими руками, а російським військом та українськими козаками під час походу на Кизикермен і Тавань року 1695-го під проводом боярина Шереметева та гетьмана Мазепи.
З пам'яток Запорожжя в Нікополі досі зацілів запорозький зимівник, невеличка гармата, знайдена недалеко від міста у Великому Лузі 1872 року, хрест із січової церкви та ще чимало церковних речей у самому соборі.
Ліси на околицях Нікополя та на острові Орловому переведено й понівечено, мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916-го нікопольські мисливці хвалилися мені, що на Орловому острові їм найкраще полювати.
Лівий, або південно-східний берег
Далеко менше пам'яток запорозького життя лишилося на лівому, або південно-східному березі Дніпра. Це цілком зрозуміло; ті землі ще з часів татарської руїни й до Нової Січі належали татарам. На лівому боці Дніпра запорозька влада була дійсна тільки між річками Ореллю та Самарою. Пізніше козаки захопили ще річку Вовчу й Кальміус, хоча татари раз у раз порушували січові права на ці займиша й любесенько кочували цими берегами зі своїми кіньми й худобою. Що ж до річки Московки та Кінської, які впадають у Дніпро у верхній частині Великого Лугу, то перша була татарською до року 1739-го, а друга — майже до кінця існування Запорозького Війська. Одна з балок, що прилягає до Московки, біля якої стояла оселя мого батька, й досі зветься Мечетною, бо там ще в XVIII столітті була татарська мечеть.
Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньої частини острова Хортиці впадали дві річки із назвою Московок: вище — Суха, й нижче — Мокра, яка вливаючись у Дніпро біля міста Олександрівська, сплуталася з Дніпровою протокою Кушугумом. Устя обох тих річок за часів Запорожжя були затінені гарним дубовим лісом, і тут же, користуючись із того, що на Хортиці завжди містилася запорозька залога, дехто з козаків, незважаючи на те, що обидві Московки належали татарам, сиділи на їхніх устях зимівниками. Року 1738-го російський генерал Мініх, під час походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику фортецю там, де тепер середина міста Олександрівська. Та фортеця відразу ж після війни була залишена росіянами, а натомість року 1770-го за нової війни Росії з Туреччиною, при усті Мокрої Московки царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а між обома Московками звів велику фортецю, яка мала бути головним бастіоном нової Української лінії.
За того будівництва було знищено багато кремезних дубів, як на Московках, так і у Великому Лузі. З приводу вирубання лісу Кіш Війська Запорозького посилав скарги російським генералам і навіть цариці Катерині II, та тільки ті слова лишалися без відповіді; ліс і далі рубали й не тільки на будову, а й на дрова.
21 травня року 1771-го, коли велика Олександрівська фортеця ще не була закінчена, командуючий російською фортецею повів своє військо з Олександрівська понад Великим Лугом на устя річки Кінської. Добудували цю фортецю в 1775 році, коли саме загинула Запорозька Січ, а року 1777-го вона вже як непотрібна була скасована; москалі ж, що перебували в Олександрійську, оселилися Солдатською слободою, яка існує й досі, біля міста.
Сам Олександрівськ довго скидався на село, і тільки з прокладанням повз нього залізниць почав зростати. Тепер він став значним містом із гарними просвітними будинками. Від нього Великим Лугом ходять пароплави через Нікополь до Херсона.
Із козацьких пам'яток в Олександрівську можна вказати лише на домовину останнього кошового отамана Задунайської Запорозької Січі Йосипа Михайловича Гладкого, що року 1828-го проміняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора російського війська. Його могилу можна й зараз бачити на старому кладовищі недалеко від церкви. Там є надгробок, поставлений онуками.
Про місцевість, де нині місто Олександрівськ, дід Нагірний, що року 1884-го мав дев'яносто шість літ, розказував Я. П. Новицькому, між іншим, таке:
"Річка Московка була глибока, і по ній було багато звіра й птиці. Жили й тут запорожці. Як не було ще тут кріпості, то в плавнях і скрізь понад Московкою був такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе, а. як пригнали 10 000 лапотників копать вали (будувати кріпость), то вони все за одну зиму звели".
Там, де річка Московка впадає в Дніпро, від неї одбивається протока, що сполучається з Дніпром і відразу ж відходить од нього в ліву руку. Та протока зветься Кушугумом. Відмежувавшись од Московки й Дніпра, Ку-шугум тече до німецької колонії Шенвіза, а далі попід степовими горами на південь до злиття з річкою Кінською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина за весняної повіді сягає трьох сажнів, так що в нього заходять навіть берлини з вантажем. У першу повінь (березень) вода з Московки тече Кушугумом до Дніпра, а за другої (квітень-травень) Кушугумом тече Дніпрова вода. Восени Кушугум подекуди пересихає й поділяється на плеса.