— Ну, в цьому я вже не винна,— відказала Естелла,— бо я тоді ледве тільки навчилася ходити й говорити. Але чого ви від мене хочете? Ви були дуже добрі зі мною, і все, що у мене є, я завдячую вам. Чого ж ви ще хочете?
— Любові,— промовила та.
— Я вас люблю.
— Ні, не любиш,— заперечила міс Гевішем.
— Моя прибрана мати,— почала Естелла, не міняючи граційної пози й не підвищуючи голосу, як це робила стара жінка, і не виказуючи ані гніву, ані ніжності.— Моя прибрана мати, я вже сказала: все, що у мене в, я завдячую вам. Все, що я маю,— ваше. Все, що ви дали мені, я можу вам повернути, коли така ваша воля. Поза цим я нічого не маю. Але якщо ви просите від мене того, чого ніколи мені не виявляли,— то я, при всій своїй вдячності й почутті обов'язку, не можу зробити неможливого.
— Це я ніколи не виявляла до неї любові! — скрикнула міс Гевішем, у нестямі обертаючись до мене.— Я ніколи не виявляла любові, я, що любила її так палко — аж до ревнощів, або й до гострого болю, як-от зараз, коли я чую від неї такі слова! Та краще, та краще нехай назве вона мене божевільною!
— Чого б це я називала вас божевільною? — відказала Естелла.— Саме я? Та чи ж хто-небудь на світі краще, ніж я, знає, яку певну мету ви перед собою поставили? Чи ж хто-небудь краще, ніж я, знає, яка у вас міцна пам'ять? Та це ж я сиділа перед цим самим каміном на ослінчику, який і досі біля вас, слухала вашу науку й дивилась у ваше обличчя, яке так разило мене й проймало страхом!
— І все вже забуто! — простогнала міс Гевішем.— Так скоро забуто!
— Ні, не забуто,— заперечила Естелла.— Не забуто, а старанно бережеться у моїй пам'яті. Чи ж було коли так, щоб я вчинила всупереч вашим настановам? Щоб я знехтувала вашу науку? Щоб я коли-небудь допустила сюди,— вона торкнулася рукою грудей,— те почуття, яке ви в мені викоренили? Будьте ж справедливі щодо мене.
— Самі гордощі, самі гордощі! — простогнала міс Гевішем, обіруч відкидаючи своє сиве волосся.
— А хто прищепив мені ці гордощі? — відказала Естелла.— Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?
— І така недобра, така недобра! — простогнали міс Гевішем, повторивши той самий жест.
— А хто навчив мене буди недоброю? — відказала Естелла.— Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?
— Але ти ж горда й недобра зі мноюі — голос міс Гевішем мало не зірвався на крик, коли вона простягла вперед руки.— Естелло, Естелло, Естелло, ти ж горда й недобра зі мною!
Естелла хвильку подивилась на неї з холодним подивом і ані здригнулася, а потім знов перевела погляд на вогонь.
— Мені незрозуміло,— помовчавши, промовила Естелла і підвела очі на міс Гевішем,— чому ви влаштовуєте ці недоречні сцени, коли я приїжджаю до вас після розлуки. Я ніколи не забувала ні вашого горя, ні його причини. Я ніколи не відступаюся від вас і від вашої науки. Я не можу собі закинути, щоб хоч раз проявила якусь слабкість.
— Хіба це була б слабкість,— відповісти любов'ю на любов? — вигукнула міс Гевішем.— Але що ж — вона назвала б це слабкістю!
— Я вже майже розумію,— задумливо почала Естелла, знов перемовчавши трохи в такому самому холодному подиві,— як це вийшло. Якби ви виховали свою приймачку в темряві оцих покоїв і приховали від неї саме існування денного світла, при якому вона ніколи не бачила вашого обличчя, і після цього якби вам закортіло, щоб вона враз зрозуміла, що таке денне світло, а вона не змогла б цього зробити,— то ви б розчарувалися й образились?
Міс Гевішем нічого не відповіла — обхопивши голову руками й тихо стогнучи, вона погойдувалась на своєму кріслі.
— Або,— мовила далі Естелла,— і це буде ясніше — якби ви з самого її дитинства постійно й невідступно нав'язували думку, що денне світло існує, але що воно створене їй на шкоду й на згубу, і що вона повинна завжди уникати його, бо воно погубило вас і може погубити її, і якби після цього вам закортіло, щоб вона сприйняла денне світло, як щось нормальне, а вона не змогла б,— то ви б розчарувалися й образились?
Міс Гевішем сиділа й слухала (принаймні так мені здавалося, бо я не бачив її обличчя), але знову нічого не відповіла.
— Що ж, якою мене зроблено, такою й беріть,— докінчила Естелла.— І успіху свого я не сама досягла, і хреста не сама на себе взяла — на це обставини мого життя склалися.
Я й не помітив, як це міс Гевішем опинилася долі, серед свого весільного стріп'я. Скориставшись цією хвилиною — мене вже давно поривало втекти звідси,— я вийшов з кімнати, після того як помахом руки попрохав Естеллу змилостивитись над старою жінкою. З порога я побачив, що Естелла все так само стоїть біля каміна, як і стояла. Сиве волосся міс Гевішем розтріпалося по підлозі всуміш з весільними лахманами, і вся вона була жалюгідною руїною.
Тяжко мені було на серці, коли я з годину чи й більше блукав під ясними зорями у дворі, навколо броварні, стежками занехаяного садка. Набравшись нарешті духу й вернувшись до кімнати, я побачив, що Естелла сидить біля ніг міс Гевішем і зшивав докупи одну з тих старих суконь, що розповзлись на клапті,— згодом я не раз згадував їх, коли дивився на вибляклі посмуги старих корогов, порозвішаних на стінах соборів. Того вечора я з Естеллою ще пограв, як бувало, у карти — тільки ми вже були мастаки і грали не в які, а у французькі ігри,— і так настала пора лягати спати.
Мені постелили у флігелі за двориком. Вперше я проводив ніч у Сатіс-Гаусі, і сон уперто не йшов до мене. Цілі сотні міс Гевішем не давали мені спокою. Вона ввижалася мені то зліва, то справа, то в узголів'ї, то в ногах, то поза ледь причиненими дверима туалетної кімнатки, то в самій тій кімнатці, то вгорі наді мною, то внизу — всюди. Нарешті, коли час доповз до другої години ночі, я відчув, що таки не засну тут і що мушу встати. Тож я встав, одягся і через дворик перейшов у довгий кам'яний коридор, щоб дістатись на зовнішнє подвір'я і там походити, коли трохи вляжеться у мене на душі. Але в коридорі я зараз же загасив свою свічку, помітивши, як удалині, мов привид, ступає з тихим плачем міс Гевішем. Пройшовши за нею, я побачив, що вона стала підійматися сходами. У руці в неї була свічка, вийнята, мабуть, із канделябра у спальні, а сама вона при цьому світлі скидалася на примару. Знизу від сходів мені не видно було, як вона відчинила двері, але я відчув, як пахнуло спертим духом парадної зали,— вона пройшла туди, потім через площадинку до себе в кімнату, потім знов до зали, усе з тим же тихим плачем. Перечекавши трохи, я спробував напомацки вибратись надвір або вернутись назад, але спромігся на це лише тоді, як перші проблиски світання процідились у коридор. І весь цей час, коли я підходив ближче до сходів, чулися вгорі її кроки, миготіла свічка й долинав неугавний тихий плач.