Останнім часом я чимало доклав зусиль, щоб приоздобити нашу оселю всіляким недоладним мотлохом, хоча таке змагання з Барнардом вимагало значних видатків. Нині це помешкання вже було зовсім не таким, яким я його застав, і я міг пишатися, що мої рахунки заповнили не одну сторінку в гросбухові сусіднього драпувальника. Розходячись дедалі швидше, я вже завів хлопчину-служку у своїх покоях — вірніш, у передпокої,— в залежності й рабстві у якого я, можна сказати, проводив цілі дні. Бо, породивши це страховище (з відходів родини моєї прачки) і спорядивши його в синю куртку, канаркову камізельку, білу краватку, кремові штани й високі чоботи, я ще мусив вишукувати для нього дещицю роботи й безмір їжі, і моторошна потреба день у день забезпечувати одне й друге переслідувала мене, мов мара.
Цей мстивий привид дістав наказ у вівторок від восьмої ранку перебувати у згаданому вище передпокої (площею в чотири квадратних фути, як з'ясувалося при купівлі постілки), а Герберт запропонував замовити на сніданок деякі наїдки, що, на його думку, мали б Джо сподобатися. Я, хоч і був щиро вдячний йому за таку турботливість і увагу, все-таки в глибині душі гадав, що якби це до нього завітав Джо, він би й наполовину так не клопотався.
Та хоч би там як, але я приїхав до Барнардового заїзду ще в понеділок увечері і, рано вставши у вівторок, подбав, щоб наша вітальня й сніданковий стіл виглядали якнайсвятковіш. На лихо, ранок випав сльотавий, і навіть ангел не зміг би приховати, що Барнард, немов здоровецький плаксій-сажотрус, проливав за вікном кіптяві сльози.
Що ближче стрілка годинника підходила до дев'ятої, то більше поривало мене чкурнути навтіки, але ж Месник у згоді з наказом сторожив передпокій, і невдовзі я почув, як сходами піднімається Джо. Я знав, що це Джо по тому, як він незграбно ступав ногами — святкові черевики у нього завжди бували завеликі — і як він час від часу зупинявся на площадинках, читаючи на дверях прізвища пожильців. Коли нарешті він дістався до наших дверей, мені було чутно, як його пальці обвели написане фарбою моє прізвище, а потім крізь замковий отвір чітко донеслося його дихання. Кінець кінцем він тихенько постукав, один раз, і Перчик — так непоетично звався мій Месник — доповів: "Містер Гарджері!" Ноги Джо витирав так довго, що я вже подумав, чи не доведеться стягувати його з постілки, але зрештою він таки вступив у кімнату.
— Здоров, Джо, як поживаєш?
— Здоров, Піпе, а як ти поживаєш?
Його добре чесне обличчя аж сяяло з радощів, і він, поставивши капелюха на підлогу поміж нами, схопив обидві мої руки й заходився водити ними вгору й униз, так наче я був помпою новітньої моделі.
— Радий тебе бачити, Джо. Давай сюди капелюха. Але Джо, обережно піднявши його обіруч, мов пташине гніздо з яйцями, навіть чути не хотів, щоб розлучитися зі своєю власністю, і так і далі стояв у цій незручній позі.
— Але ж ти здорово виріс,— сказав Джо,— і розпишнів, і ошляхетнів — (Джо трохи подумав, поки знайшов це слово),— що король та Англія могли б і пишатися тобою.
— У тебе теж чудовий вигляд, Джо.
— Слава богу,— сказав Джо,— нарікати не можу. Та й твоїй сестрі не гірше, ніж було. Ну, а Бідді — та молодець молодцем. І всі знайомі — хто як жив, так і живе. Окрім лишень Вопсла, бо цей урвався.
Увесь цей час Джо — турботливо тримаючи пташине гніздо — обводив очима то кімнату, то мій халат.
— Урвався, Джо?
— Та вже ж,— відказав Джо, стишуючи голос.— Покинув церкву й подався в лицедії. Оце саме лицедійство і привело його до Лондона разом зі мною. І він просив,— додав Джо, беручи на хвильку гніздо під ліву пахву, а правою рукою намацуючи там яйце,— що як не сприйметься це за образу, то щоб я передав.
Я взяв згорненого папірця, якого простяг мені Джо, і виявив, що це афішка одного дрібного лондонського театрика з повідомленням про перший виступ у них на сцені, цього ж таки тижня, "знаменитого провінційного актора-аматора, нового Росція,14 чиє незрівнянне виконання головної ролі в найвеличнішій трагедії нашого Національного Барда викликало справжню сенсацію у місцевих театральних колах".
— А ти бачив, як він це грає? — спитав я Джо.
— Та вже ж бачив,— значливо й поважно відповів Джо.
— І сенсація була справжня?
— Ну, та звісно,— мовив Джо,— апельсинових шкоринок вистачало. Надто ж як ото він уздрів привида. Хоча й те сказати, сер, що як чоловікові справитись, коли він говорить з привидом і йому раз по раз рота затикають і кричать "Амінь"? Може ж, чоловіка біда спіткала, що мусив у церкві служити,— сказав Джо, стишуючи голос, щоб виходило переконливіше й емоційніше,— але це ж не причина збивати його з плигу в таку хвилину. Себто воно така справа, сер, що як не можна спокійно поговорити з привидом власного батька, то що ж тоді й можна? І ще, як на те, жалобний капелюх у нього був такий малий, що чорне пір'я все стягувало його набакир,— спробуй тут утримай його!
Раптом у самого Джо з'явився такий вираз, наче він уздрів привида, і я зрозумів, що до кімнати веійшов Герберт. Я познайомив їх, і мій приятель простяг йому руку, але Джо позадкував від неї і ще цупкіше вчепився за гніздо.
— Ваш покірний слуга, сер,— промовив Джо,— і я маю надію, що ви з Піпом…— У цю мить погляд Джо впав на Месника, що ставив на стіл грінки, і в ньому так виразно проступив намір залучити й цього милого джентльмена до числа членів родини, що я насупив брови, від чого Джо остаточно розгубився.— Воно така справа, панове, що ви, маю надію, обоє при доброму здоров'ї, хоч і живете в такій тисняві. Бо, може, цей ваш готель і путящий, як на лондонську мірку,— конфіденційним тоном додав Джо,— і я вірю, що йому нічого не можна закинути, але я й свині не став би в такому тримати,— звісно, коли б хотів, щоб вона сала нагуляла та щоб воно опісля добре смакувало.
Висловивши таку лестиву думку про переваги нашого житла і принагідно виявивши схильність прозивати мене "сером", Джо, коли його запросили сідати за стіл, став розглядатись по кімнаті в пошуках пристанища для свого капелюха, наче цей головний убір можна було притулити тільки на дуже вже винятковому місці, і кінець кінцем поклав його скраєчку полички над каміном, звідки той згодом час від часу падав на підлогу.