Дивлячись на нього, я відчув, що просто очам своїм не вірю. Я якось недоладно подякував йому за увагу й подумав: чи не сон це все?
— А двері ці, дорогий мій, такі неподатні! — вигукнув господар помешкання.
Бачивши, що він змагається з дверима, коли вміст двох пакунків у нього під пахзами вже почав перетворюватись на квашу, я висловив бажання потримати їх. Він з привітною усмішкою простяг пакунки і кинувся в бій з дверима, наче перед ним був хижий звір. Врешті двері розчинились, і то так раптово, що він полетів на мене, я на протилежні двері, і обоє ми засміялися. Але все-таки я й досі очам своїм не вірив, так наче все це діялось уві сні.
— Прошу, заходьте,— запросив мене містер Покет-молодший.— Сюди, будь ласка. Тут не бозна-які вигоди, але, сподіваюсь, до понеділка ви якось перетерпите. Мій батько подумав, що вам краще буде провести завтрашній день зі мною, ніж з ним, і що ви, можливо, захочете пройтися по Лондону. Я залюбки покажу вам місто. Що ж до столування, то, сподіваюся, воно буде не найгірше, оскільки харчі приставлятимуть із сусідньої кав'ярні і — мушу додати — за ваші гроші, таке розпорядження дав містер Джеггерс. Помешкання ж у нас не надто розкішне, я-бо сам себе утримую, батько нічим не може мені допомогти, та я б і не погодився щось у нього брати, навіть мавши таку змогу. Ось наша вітальня; стільці, столи, килим і таке інше — це те, що змогли мені дати з дому. А до скатертин, ложок і сільничок я не маю ніякого відношення: їх принесено з кав'ярні спеціально для вас. Ось моя спаленька, трохи вогкувато, але в Барнарді вогкувато всюди. Ось у цій кімнаті ви спатимете, меблі взято напрокат, хоча, я думаю, вони підходять; якщо вам ще щось буде потрібно — скажіть, і я дістану. Оселя це відлюдна, ми будемо тільки вдвох і, сподіваюся, не поб'ємося. Але, дорогий мій, я перепрошую — пакунки й досі у вас у руках! Давайте їх сюди й пробачте, ради бога! Мені аж соромно!
Стоячи навпроти містера Покета-молодшого й передаючи йому пакунки — один і другий,— я побачив, як разючий подив з'явився в його очах, такий самий, який був і у мене в погляді, і почув, як він сказав, аж відсахнувшись:
— Боже, таж ви отой хлопчик, що забрався у садок!
— А ви,— сказав я,— той самий блідий паничик!
Розділ 22
Блідий паничик і я стояли й розглядали один одного у Барнардовім заїзді, а потім обидва приснули сміхом.
— Отже, то були ви! — сказав він.
— Отже, то були ви — сказав і я.
Потім ми наново приглянулись один до одного й знов засміялись.
— Ну що ж, це все було давно,— сказав блідий паничик, щиро простягаючи мені руку,— і ви, маю надію, великодушно вибачите мені, що я вас так відлупив.
З цих слів мені стало ясно, що містер Герберт Покет (Герберт — таке було ім'я блідого паничика) трохи сплутав свій намір з тим, як він здійснився. Але я вирішив пропустити повз увагу цю деталь, і ми обмінялися палким рукостисканням.
У той час перед вами ще не було осяйного майбутнього? — запитав Герберт Покет.
— Ні,— відповів я.
— Ні,— повторив він.— Я чув, що це влаштувалося зовсім недавно. Тоді я був ближче до того, щоб мати перед собою осяйне майбутнє.
— Справді?
— Так. Міс Гевішем викликала мене тоді до себе подивитись, чи не припаду я їй до смаку. Виявилося, що не припав.
Я з чемності зауважив, що це мене дивує.
— Кепський смак! — засміявся Герберт.— Але факт. Так, вона викликала мене погостювати, і якби я успішно витримав випробування, моє майбутнє, очевидно, було б забезпечене і мене б, мабуть, як це називається… коротше, з Естеллою.
— Що таке? — насторожився я.
Розмовляючи зі мною, він водночас викладав ягоди на тарілки, тож і не знайшов зразу потрібного слова.
— Поріднили,— пояснив він, підбираючи ягоди, що натрусилися на стіл.— Засватали. Заручили. Як це ще можна назвати? Ну, щось у цьому роді.
— І як же ви пережили розчарування? — спитав я.
— Пхе! — відповів він.— Було б чого! Вона ж справжня зміюка.
— Міс Гевішем?
— Вона, власне, теж, але я мав на оці Естеллу, Ця дівчина зла, пихата й вередлива, як тільки можна бути, міс Гевішем навмисне так її виховала, щоб помститись на всіх чоловіках.
— А вона родичка міс Гевішем?
— Ніяка не родичка,— відповів він.— Просто приймачка.
— А чому вона мала б мститися на всіх чоловіках? За віщо мститися?
— Боже мій, містере Піп! — скрикнув він.— То ви нічого не знаєте?
— Ні,— сказав я.
— Дорогий мій, це ціла історія, і її ми прибережемо на обід. А тим часом дозвольте поставити вам одне запитання. Як ви опинились там у той день?
Я розповів йому, і він уважно вислухав мене аж до останнього слова, а тоді знову засміявся й запитав, чи ще довго після того я ходив у синцях. Його я не став про те саме запитувати, бо мав щодо цього абсолютно певну думку.
— Містер Джеггерс, як я зрозумів, ваш опікун? — мовив він далі.
— Так!
— Ви знаєте, що він повірений міс Гевішем і ознайомлений з її справами більше, ніж будь-хто інший.
Це вже, я відчував, підводило мене до небезпечної теми. Я відповів, не криючи своєї здержливості, що бачив містера Джеггерса у домі міс Гевішем лише раз, саме в день нашої бійки, і що він, мабуть, і не запам'ятав мене тоді.
— Він був такий люб'язний, що запропонував мого батька на роль вашого наставника і з цією метою спеціально їздив до нього. Про батька він чув, звичайно, від міс Гевішем. Мій батько — її родич, хоч вони не дуже спілкуються: батько у мене до підлесників не належить і не хоче їй потурати.
Герберт Покет поводився так щиро й невимушено, що не міг не викликати симпатії. Ніколи — ні до нього, ні після нього — я не зустрічав людини, кожен погляд якої і порух переконливіше засвідчували б таку органічну нездатність на який-небудь підступ чи підлість. Щось було на диво обнадійливе в усьому його вигляді, але при тім відчувалося, що він ніколи не досягне великого успіху чи багатства. Не знаю, з чого я зробив цей висновок. Ми ще й не сіли обідати, а я вже мав таке відчуття, хоч і не можу його пояснити.
Він і досі був блідий паничик, і за всією його жвавістю та рухливістю прозирала якась нездоланна млявість: здоров'я у нього, мабуть, було не дуже міцне. Обличчя він мав не аж так і гарне, але надзвичайно привітне й веселе, що краще за всяку вроду. Трохи нескладний і тепер, як був того дня, коли його тіло немилосердно мотлошили мої кулаки,— він, здавалося, повік лишатиметься бадьорим і молодим. Сумнівно, щоб на ньому добре сидів провінційний виріб містера Требба, та одне певне, що у своєму досить уже благенькому вбранні він почувався куди вільніше, ніж я в новому.