Коли наступного дня я нагадав Джо про обіцянку дати мені вільних півдня, Долдж Орлік чув це. В ту хвилину він нічого не сказав, бо вони з Джо саме розплескували розжарену штабину заліза, а я роздував міхи, але трохи згодом він сперся на молота й заговорив:
— Послухайте, хазяїне! Ви ж, певне, не збираєтесь тільки одному з нас давати попуст. Коли малий Піп дістає вільного півдня, то й Старому Орлікові теж хочеться.
Йому було років двадцять п'ять, але він мав звичку говорити про себе, як про діда.
— Та нащо тобі цих гулящих півдня? — спитав Джо.
— Нащо? А йому нащо? Я незгірш за нього з цим часом впораюся,— відказав Орлік.
— Та в Піпа є діло, він іде до міста,— пояснив Джо.
— Тоді Старий Орлік теж піде до міста,— не розгубився той.— До міста й двоє можуть піти, не тільки один.
— Та не дражнися,— осмикнув його Джо.
— Як схочу, то й дражнитимусь,— буркнув Орлік.— Теж мені ходак до міста! Ні, хазяїне. Так не подобає — мазунчиків заводити. Треба порівну. По правді.
Оскільки господар відмовився обговорювати це питання, поки наймит не врівноважиться, Орлік кинувся до горна, видобув розжарену до червоного пластину, націливсь нею, мов хотів проштрикнути мені тіло, крутнув її у мзне над головою, поклав на ковадло й заходився кувати — так запекло, немов то був я, а іскри — то бризки моєї крові. Коли нарешті сам розпалився до гарячого, а залізо охололо, він знову сперся на молота й сказав:
— То як, хазяїне?
— Ти вже вгомонився? — поспитав Джо.
— Та що, вгомонився,— буркнув Старки Орлік.
— Тоді, як ти все-таки хлопець роботящий,— сказав Джо,— нехай так і буде — сьогодні з полудня всі вільні.
Моя сестра, що стояла надворі на послуху — підслухувати й підглядати вона була першорядна майстриня! — тут таки встромила голову у вікно кузні.
— Ну й дурень же! — напалася вона ка Джо.— Відпускаєш на гульки такого неробу! Багатій ти, я бачу, що отак тринькаєш гроші! От би мені його дали в руки!
— Та вам би хоч кого в руки, ви справитесь,— зло ошкірився до неї Орлік.
(— Не чіпай її,— сказав Джо.)
— Я б не попустила всім цим бовдурам і пройдам! — відрубала сестра, розпалюючи себе.— А якби цим бовдурам не попустила, то твоєму господареві й поготів, бо він бовдур над бовдурами. А якби пройдам не попустила, то й тобі тим паче, бо другого такого потвору й пройду, як ти, ані в нас, ані в самій Франції не знайдеш. Ось так!
— Ну ж і відьма ви, тітко Гарджері,— буркнув наймит.— Недурно й на пройдисвітах так добре знаєтесь.
(— Не чіпай її, чуєш? — повторив Джо.)
— Що ти сказав? — скрикнула моя сестра, зриваючись на вереск.— Що ти сказав? Що цей Орлік сказав на мене, Піпе? Як він обізвав мене в присутності чоловіка?! Ох! Ох! Ох! — Кожен подальший її вигук був усе голосніший; до речі, моя сестра, як і всі інші мегери, що їх доводилось мені бачити, не була нестриманою по натурі, бо щоб розшаленіти, їй доводилося свідомо й розважливо докладати чималих зусиль, проходячи при цьому через кілька стадій, поки остаточно знетямиться.— Яким же це словом обізвав він мене на очах цього негідника, що присягався боронити власну дружину? Ох! Тримайте мене! Ох!
— Х-хе! — чвиркнув крізь зуби наймит.— Я б вас потримав, коли б ви моя жінка. Під кран головою — і всі дурощі б змило!
(— Ти що, не чув? Не чіпай її! — повторив ще раз Джо.)
— Ох! Тільки послухайте його! — скрикнула моя сестра, водночас сплескуючи руками, що означало наступну стадію.— Як він тільки мене не прозиває! Цей Орлік! У моєму власному домі! Мене, одружену жінку! На очах у чоловіка! Ох! Ох!
Додавши ще кілька сплесків руками та вигуків, вона почала бити себе в груди й по колінах, зірвала капелюшка й стала шарпати волосся, що було останньою стадією на переході до цілковитої нестями. Успішно досягши рівня чистої фурії, вона метнулася до дверей, які я, на щастя, встиг замкнути.
Бідолашному Джо, коли так було знехтувано його наведене у дужках заступництво, нічого іншого не лишалося, як підійти до наймита й поцікавитися, що той дозволяє собі, стаючи поміж ним та дружиною, а також, чи готовий він відповісти за свої слова ділом. Старий Орлік відчув, що тут єдиний вихід — оборонна позиція. Отож, ледве-но скинувши з себе пропалені брудні фартухи, вони зчепились, як два велетні. Але якщо й був у нашій околиці такий чоловік, що довго міг вистояти супроти Джо, я його не бачив. Дуже скоро Орлік, немов сили мав не більше, ніж той блідий паничик, уже лежав серед вугільного пилу й зовсім не поспішав звестися на ноги. Потім Джо відімкнув двері, підхопив на руки мою сестру, що лежала без пам'яті під вікном (спершу, очевидно, таки додивившись до кінця бійку), переніс її в хату і вклав на ліжко, вмовляючи прочнутися, у відповідь на що вона одно тільки відбивалась та силувалася вчепитись йому у волосся. Після цього настали та особлива тиша й супокій, які звичайно приходять на зміну колотнечі, і я пішов нагору переодягтися, пройнятий неясним відчуттям, яке щоразу пов'язувалось у мене з такими хвилинами, наче сьогодні неділя і хтось помер.
Повернувшись, я побачив, як Джо й Орлік підмітають у кузні, і тільки й знаку було по недавній стусанині, що роздерта ніздря в Орліка, від чого він не став ні вродливіший, ні симпатичніший. З'явився глек пива, принесений від "Веселих Моряків", і вони обоє по черзі прикладались до нього, немов добрі приятелі. Це умиротворення схиляло Джо до філософських міркувань, і він, вийшовши слідом за мною на дорогу, напутив мене такими словами:
— Розшаленіє, та й відшаленіє,— ось таке воно, життя, Піпе.
Хтозна, чи цікаво було б розповідати про те, які безглузді емоції поймали мене, поки я знову йшов до дому міс Гевішем: бо ж почуття, що, на нашу думку, варті серйозної уваги в дорослого, здаються нам кумедними у хлопчика. Як і про те, що я безліч разів то підступав, то відходив від хвіртки, поки нарешті наважився подзвонити. І про те, що я довго роздумував, чи не краще мені піти, так і не подзвонивши, і про те, що я таки й пішов би назад, якби мав вільний час вернутися сюди при іншій нагоді.
Хвіртку мені відімкнула міс Сара Покет. Не Естелла.
— Як, це ти? Знов? — спитала міс Покет.— Що тобі треба?