Я маю підстави припускати, що хоч клепки Джо й зазнали такого незвичайного струсу, невдовзі вони знов стали дієздатні, і дорогою до Памблечука він вигадав один хитромудрий план. Припущення мої підтверджуються тим, що сталось у вітальні цього гидкого крамаря, коли ми ввійшли й побачили, як моя сестра провадить з ним раду.
— Ну? — скрикнула вона заразом до мене й Джо.— То як з вами обійшлися? І чи ж зволите ви тепер розмовляти з такими простими людьми, як ми, хотіла б я знати?
— Міс Гевішем,— почав Джо, втупившись у мене, наче силкувався напружити пам'ять,— дуже наполягала, щоб ми передали від неї… як-то вона казала, Піпе,— привітання чи шанування?
— Привітання,— підказав я,
— Отож і мені так пригадується,— підхопив Джо.— Привітання від неї місіс Дж. Гарджері…
— Дуже воно мені потрібне! — буркнула моя сестра, хоч трохи й улещена.
— І що вона, міс Гевішем, страшенно шкодує,— мовив далі Джо, знову втупившись у мене, щоб краще напружити пам'ять,— що стан її здоров'я позбавляє… чи то не дозволяє, як, Піпе?
— Позбавляє її приємності,— підказав я.
— Бачити у себе достойну пані,— докінчив Джо і перевів дух.
— Х-хе! — вигукнула моя сестра і глянула умиротворено на містера Памблечука.— Могла б це переказати й раніше, але краще пізно, ніж ніколи. А що вона дала цьому шибеникові?
— Йому вона нічого не дала,— відказав Джо.
Місіс Джо вже ладна була спалахнути, але Джо її стримав.
— Що вона дала,— сказав Джо,— те дала його друзям. "А коли я кажу — його друзям,— так вона пояснила,— я маю на увазі в руки його сестри, місіс Дж. Гарджері". Так точнісінько вона й сказала: "Місіс Дж. Гарджері". Може, вона не знала,— задумливо додав Джо,— як саме має бути — Джо чи Джордж.
Моя сестра подивилась на Памблечука, що погладив поруччя свого дерев'яного крісла й закивав то до неї, то до вогню в каміні, немов знав усе це наперед.
— І скільки ж вона дала? — спитала моя сестра, засміявшись. Таки так, засміявшись!
— А що скаже шановне товариство на десять фунтів? — поцікавився Джо.
— Скаже, що непогано,— сухо відповіла сестра.— Непогано, хоч могло бути й більше.
— Тоді й беріть більше,— сказав Джо.
Цей бридкий самозванець Памблечук зараз же закивав головою й притакнув, потираючи бильця крісла:
— Беріть більше, добродійко.
— Невже ви хочете сказати?..— почала моя сестра.
— Так, я хочу, добродійко,— сказав Памблечук.— Але зачекаймо трошки. Далі, Джозефе. Ти молодчага. Далі!
— А що скаже шановне товариство,— мовив Джо,— на двадцять фунтів?
— Це вже була б кругленька сума,— відказала сестра.
— Так ото й не двадцять фунтів,— сказав Джо,— а навіть більше.
Цей мерзенний лицемір Памблечук знов закивав і, всемилостиво засміявшись, зауважив:
— Навіть більше, добродійко. Таки молодчага, Джозефе! То кажи ж далі!
— Щоб уже довше не тягти,— промовив Джо, розпро-мінено вручаючи торбинку моїй сестрі,— так тут двадцять і п'ять фунтів.
— Двадцять і п'ять фунтів, добродійко,— луною повторив цей пройдисвіт з пройдисвітів, Памблечук, підводячись потиснути руку сестрі,— і ви їх повністю заслужили (як я й сказав, коли спитали моєї думки). Бажаю вам великої радості від цих грошей, добродійко!
Якби цей поганець більше нічого не зробив, то й тоді його злочин був би непрощенний, але ж він ще й поглибив свою провину, тут-таки беручи мене під арешт, причому з таким непрохано опікунчим виглядом, що це перевершило всі його попередні лихочинства.
— Тепер ви обоє, Джозефе з дружиною, бачите,— заявив він, схопивши мене за руку вище ліктя,— що я з тих людей, які не полишають справу на півдорозі. Цього хлопця треба невідкладно записати до ремесла. Я так вважаю. Записати невідкладно.
— Бог свідок, дядечку Памблечук,— сказала моя сестра (затискаючи в руках гроші), — як багато ми вам завдячуємо.
— Ну, це ви зайве, добродійко,— заперечив облесливий зернокрамар.— Хто б не хотів стати в пригоді ближньому! Але цей хлопець — його треба записати до ремесла і квит. Я ж казав вам, що подбаю про це, ви знаєте.
До міської управи, де засідали й судді, було зовсім близенько, і ми відразу й подались туди, щоб належним чином записати мене в підмайстри до Джо. Я сказав: "Ми подались", хоч насправді мене весь час підштурхував у спину Памблечук, наче зловивши на тому, як я заліз до когось у кишеню або підпалив скирду сіна. У суді на мене й дивились так, ніби я погорів на місці злочину, бо коли Памблечук проштовхував мене крізь юрбу, одні запитували: "Що він накоїв?", а інші казали: "Е, молодий, та, либонь, битий!" А котрийсь тихенький доброзичливець навіть стромив мені в руку брошурку з намальованим на обгортці молодиком злочинницької вдачі, геть обвішаним кайданами на кшталт продавця сосисок, і з заголовком: "Читанка для камери".
В міській управі було чимало цікавого: лавки з вищими спинками, ніж у церкві, і людські обличчя, що визирали з-поза них, і всемогутні судді (один навіть у припудреній перуці), що сиділи розвалившись у кріслах,— хто склавши руки, хто нюхаючи табаку, хто лагодячись прикуняти, хто пишучи, хто читаючи газету,— а на стінах висіли лискучі чорні портрети, які, на мій неуцький погляд, здавалися зробленими з мигдалевої карамелі та липучого пластиру. В одному з куточків цієї зали й було відповідно до вимог закону оформлено й завірено мій договір, і я вже став "записаним". Протягом усієї цієї процедури містер Памблечук невідступно тримав мене за руку, так наче провадив на шибеницю, а сюди ми заглянули тільки залагодити дрібні формальності.
Вийшовши на вулицю й спекавшись хлопчаків, що з великим пожвавленням сподівались, як мене на очах у всіх скарають на горло, а тепер неймовірно розчарувалися, коли побачили, що я у гурті друзів, ми завернули до Памблечука. Дорогою моя сестра так розпалилася, згадавши про двадцять п'ять фунтів, що вирішила неодмінно відзначити цей несподіваний набуток обідом у "Синьому Кабані", а містер Памблечук нехай з'їздить своїм візком привезти подружжя Габлів та містера Вопсла.
Так і вирішили зробити, і сумнішого дня я й не пригадую у своєму житті. Бо всій чесній компанії якось так само собою видалося, що я тільки завада їхнім веселощам. Мало того, вони знічев'я ще й запитували мене раз по раз: чому я не тішуся? Ну, і що ж — мусив я відповідати їм, що ні, тішуся, хоч і як це далеко було від правди!