Невідомий не квапився і далі собі кресав кременем по сталі. Коли раз іскри приснули навколо дощем, я вловив обрис його долонь і крайчик обличчя і зрозумів, що він сидить за столом,— але й тільки. Та незабаром я знову побачив його сині губи, що дмухали на трут, і ось тріска спалахнула й освітила — Орліка!
Не знаю, кого я сподівався побачити, тільки вже ж не Орліка. Впізнавши його, я відчув, що становище моє й справді небезпечне, і вирішив не спускати з нього ока.
Він без поспіху запалив свічку, кинув тріску на підлогу й затоптав ногою. Потім поставив свічку трохи осторонь, щоб йому було видніше, сперся ліктями на стіл і втупився в мене. Я побачив, що стою прив'язаним до драбини на піддашшя, вправленої в підлогу за крок від стіни.
— Тепер ти попався,— озвавсь він після того, як ми кілька хвилин оглядали один одного.
— Розв'яжи мене. Відпусти!
— Еге ж,— відказав він.— Я відпущу тебе. Відпущу так, що ти знімешся до самого неба й до самих зірок. Але все у свою пору.
— Навіщо ти заманив мене сюди?
— А тобі не ясно? — відказав він, злісно бликнувши очима.
— Навіщо ти напав на мене в темряві?
— Бо хочу сам усе впорати. Один краще збереже таємницю, ніж двоє. Ну ж ти, вража сила!
Спершись ліктями на стіл і взявши долоні під пахви, він самовдоволено похитував головою і так зловтішно споглядав мою безпорадність, що я й зовсім занепав духом. Поки я мовчки дивився на нього, він сягнув рукою в куток і дістав рушницю з оправленим у мідь ложем.
— Знайома тобі ця штука? — сказав він, так наче цілячись у мене з рушниці.— Пам'ятаєш, де ти бачив її раніше? Ану кажи, вовчиську!
— Пам'ятаю,— відповів я.
— Ти викурив мене відти. Це твоя робота. Ану кажи!
— А як же я міг інакше?
— Вже за одне це тебе треба уколошкати. А як ти насмів відшити мене від одної молодої особи, що мені подобалась?
— Коли це?
— Ще питаєш коли? А хто як не ти день у день паплюжив перед нею Старого Орліка?
— Ти сам себе спалюжив, тож себе й винувать. Я б не міг нічим тобі зашкодити, якби ти сам собі не шкодив.
— Брешеш! Хіба це не ти казав, що не пошкодуєш ні зусиль, ні грошей, щоб викурити мене з цієї округи? — повторив він мої слова, сказані Бідді під час нашої останньої розмови.— Тож послухай, що я скажу. Коли-коли, а сьогодні тобі то вже направду треба було б викурити мене з цієї округи! Еге ж! Навіть якби на це пішли всі твої гроші до останнього щербатого фартінга! Коли він погрозився мені своїм ручищем, вищирившись, мов та тигрюка, я відчув, що це таки правда.
— Що ти зі мною зробиш?
— Я знаю, що зроблю,— сказав він і, звівшись на ноги, щоб краще розмахнутись, щосили гупнув кулаком у стіл,— приб'ю тебе і квит!
Він нахилився до мого обличчя, поволі розпростав кулак і долонею витер рота, немов у нього слина бігла при погляді на мене, а тоді знову сів.
— Ти ще малим був, а вже стояв на дорозі Старому Орлікові. Але сю ніч він тебе вже копитне зі своєї дороги. Він з тобою не буде більше воловодитись. Тобі каюк.
Я відчув себе на краю погибелі. Кинувши навкруги відчайний погляд, я не побачив і найменшого пролазу з цієї пастки.
— І не тільки це,— сказав він, знову кладучись ліктями на стіл.— Від тебе ні шматини, ні кісточки не зостанеться. Я вкину твій труп у піч — я туди і двох таких, як ти, доволочу — і хай собі люди гадають, кому що хочеться, а ніхто й сліду ніякого не знайде.
В голові у мене неймовірно швидко промайнули всі можливі наслідки такої смерті. Естеллин батько вирішить, що я відступився від нього, його схоплять, і він помре, проклинаючи мою душу; навіть у Герберта зародиться сумнів, коли він зіставить залишену йому записку з тим фактом, що я тільки на хвилину підходив до хвіртки міс Гевішем; Джо й Бідді ніколи не дізнаються, як я цього вечора відчув усю свою провину перед ними; ніхто так і не довідається, як багато я пережив, як щиро хотів виправитись, яких мук зазнав. Смерть, що чигала на мене, була жахлива; але куди жахливішим був страх, що по смерті мене безпідставно осудять. І так прудко неслися мої думки, що поганець і не встиг договорити, а я вже бачив, як мене зневажають ще ненароджені покоління — діти Естелли, діти її дітей…
— Вже недовго чекати, як я тебе приб'ю, мов худобину, бо ж для того тебе й прив'язано,— сказав він.— Але перше, вовчиську, я ще намилуюся тобою та наглузуюся. Ну ж ти, вража сила!
У мене пронеслася думка — чи не заволати знову порятунку? Хоча ледве чи хто так добре, як я, знав безлюдність цієї пустки й усю безнадійність сподівань на допомогу. Отож коли він хижо втупився в мене, я тільки міцно стис губи, сповнений гніву й зневаги. Як там не було, а я вирішив не благати його, і, якщо мені судилось померти, чинитиму опір, скільки стане сили. І хоч у цю найскрутнішу хвилину я не відчував зла ні до кого з людських істот; і хоч я в покорі молив у неба милосердя; і хоч серце моє троюдила думка, що це ж я не попрощався і вже й ніколи не зможу попрощатися з найдорожчими мені людьми і не зможу ні пояснити їм нічого, ні попросити, щоб вони зглянулись на мої гідні жалю помилки,— його, якби мені така змога, я б убив, навіть бувши при останньому подиху.
Він, видно, випив, бо очі йому почервоніли й налились кров'ю. На шиї у нього була бляшана баклага — так давніше він носив із собою клуночок з їжею та питвом. Він підніс баклагу до уст, жадливо смикнув з неї, і я відчув міцний запах горілки, що проступила багрянцем на його обличчі.
— Старий Орлік має тобі дещо сказати, вовчиську,— озвався він, знову лягаючи ліктями на стіл.— Це, коли хочеш знати, ти, саме ти згубив свою відьомську сестру.
І знов у голові в мене з неймовірною швидкістю ожили ті сцени — напад на мою сестру, її неміч і смерть,— поки він повільно й плутано жмакав слова.
— Ні, це ти, негіднику,— сказав я.
— А я кажу — це твоя робота, через тебе це вийшло,— відрубав він, ухопивши рушницю і широко вимахнувши нею в повітрі.— Я наскочив на неї ззаду, як оце й на тебе сьогодні, та як влуплю! Вона гепнулася, мов труп, і коли б там така піч, як отут, їй би вже й не ожити. Але згубив її не Старий Орлік, а ти. Ти був мазунчиком, а на нього сипалися лайки й стусани. Це на Старого б то Орліка лайки та стусани, ге? Ось тепер ти за все поплатишся. Твоя провина, ти й поплатишся.