— Якщо ми в тому самому напрямі, Піпе, то можемо й разом пройтися. Ви куди саме прямуєте?
— Та, мабуть, до Темплу,— відповів я.
— А ви що, не знаєте? — спитав містер Джеггерс.
— Та як вам сказати,— відповів я, радий, що хоч цього разу його допит не збентежив мене.— Не знаю, бо ще не надумав.
— Але ви збираєтесь обідати? — спитав містер Джеггерс.— Цього вже ви, гадаю, не заперечуватимете?
— Ні, не заперечуватиму,— відказав я.
— А вас нікуди не запрошено?
— І цього не заперечуватиму.
— В такому разі,— сказав містер Джеггерс,— ходімо на обід до мене.
Я вже хотів під якимсь приводом відмовитись, коли він додав:
— Веммік теж прийде.
Тоді я свою відмову змінив на згоду — ті перші слова, що я промовив, підходили й на одне, і на друге,— і, пройшовши ще трохи Чіпсайдом, ми звернули на Літл-Брітен, тимчасом як у вітринах крамниць уже спалахувало яскраве світло, а ліхтарники, насилу знаходячи серед вуличної тисняви, де примістити свої драбинки, стрибали вгору й униз, бігали взад і вперед, запалюючи у передвечірньому тумані більше червоних очиць, аніж було білих очиць від очеретяної свічки на сповненій примар стіні мого номера в "Гаммамзі".
У конторі на Літл-Брітен тривали звичайні роботи, що завершували діловий день: писано листи, мито руки, гашено свічки, замикано касу. Поки я нудився в кабінеті містера Джеггерса, у зблисках і спадах полум'я з каміна мені привиділося, ніби зліпки з полиці завели зі мною якусь диявольську гру в піжмурки, а дві грубі конторські свічки, що тьмяно освітлювали містера Джеггерса, заклопотаного у кутку писанням листів, в опливах воску здавалися загорнутими у брудні поховальні савани, наче в пам'ять про повішених клієнтів.
На Джеррард-стріт ми вирушили втрьох найманою каретою, і відразу ж, як туди прибули, нам подали обід. У цьому домі я, звичайно, не дозволив би собі й найвіддаленішого натяку на Веммікові волвортські почуття, але був не від того, щоб часом помітити на собі його дружній погляд. Та ба! Він якщо й підводив очі від столу, то тільки на містера Джеггерса, а до мене озивався так сухо й стримано, немов на світі жило двоє близнюків Вемміків і присутній був якраз не той, котрого я потребував.
— Ви переслали містерові Піпу записку міс Гевішем, Вемміку? — спитав містер Джеггерс, тільки ми сіли за стіл.
— Ні, сер,— відповів Веммік,— я саме лаштувався це зробити, коли ви привели містера Піпа в контору. Ось вона.— І він простяг записку — але не мені, а своєму патронові.
— Тут усього два рядки,— сказав містер Джеггерс, передаючи записку мені.— Міс Гевішем послала її через мене, бо вона не знала вашої нової адреси. Вона каже, що хоче побачитися з вами в тій невеличкій справі, про яку ви з нею говорили. Ви поїдете?
— Поїду,— відповів я, глянувши на записку, зміст якої містер Джеггерс виклав цілком точно.
— І коли ви думаєте поїхати?
— Я тут зв'язаний деякими обставинами,— сказав я, кидаючи погляд на Вемміка, що запихав рибу в поштову скриньку,— і не зовсім вільний з часом. Але думаю, що зразу й поїду.
— А якщо містер Піп збирається їхати зразу,— звернувся Веммік до містера Джеггерса,— то йому, очевидно, і відповідь нічого писати.
Добачивши в цих словах натяк, що краще не баритись, я вирішив поїхати вже завтра, і так і сказав. Веммік вихилив чарку вина і з похмуро-задоволеним виглядом подивився — але зовсім не на мене, а на містера Джеггерса.
— Отже, Піпе, наш друг Павук,— промовив містер Джеггерс,— розіграв свої карти. Він-таки зірвав банк.
Найбільше, що я міг зробити,— це кивнути на знак згоди.
— Х-ха! Промітний молодик — як на свій лад, звичайно,— але, може, не все так вийде, як він ладнає. Кінець кінцем дужчий виграє, а тут якраз і невідомо, хто з них дужчий. Якщо він дійде до того, щоб битися з нею…
— Невже ви серйозно думаєте,— урвав його я, відчуваючи, як у мене пашать і обличчя, і серце,— що він аж настільки підлий, містере Джеггерс?
— Я цього не тверджу, Піпе. Я тільки умовно кажу. Якщо він дійде до того, щоб битися з нею, то, можливо, сила виявиться на його боці. Але якщо вони поміряються розумовими здібностями, перевага, безперечно, буде не на його боці. Важко гадати, чим скінчить цей тип за таких обставин, коли однаково ймовірні обидва результати.
— А які саме, ви не скажете?
— Такий тип, як наш друг Павук,— зауважив містер Джеггерс,— або б'ється, або плазує. Він може плазувати й гарчати або плазувати й не гарчати, але він неодмінно або б'ється, або плазує. Спитайте у Вемміка, яка його думка з цього приводу.
— Або б'ється, або плазує,— сказав Веммік, звертаючись знову ж таки не до мене.
— Отож вип'ємо за місіс Бентлі Драмл,— промовив містер Джеггерс, беручи з обертової етажерки карафку добірного вина й наливаючи нам і собі,— і нехай питання про верховну владу розв'яжеться на користь леді! Щоб вийшло на користь і леді, і джентльмена, такого повік не може бути. Але ж, Моллі, Моллі, Моллі, Моллі, яка ви невправна сьогодні!
Економка цю мить була поряд нього — ставила на стіл якусь страву. Випустивши її з рук, вона відступила на крок-два і щось розгублено пробурмотіла на своє виправдання. І от увагу мою привернуло те, як заворушились у неї пальці.
— Що сталося? — спитав містер Джеггерс.
— Нічого,— відказав я.— Просто тема цієї розмови не надто мені приємна.
Пальці її ворушились так, як ото коли плетуть. Вона-стояла, дивлячись на свого господаря, не впевнена, чи може відійти, чи він щось їй ще скаже й покличе назад, якщо вона піде. Погляд її був дуже напружений. Та я ж зовсім недавно, в такий пам'ятний для мене день бачив точнісінько такі самі очі й руки!
Господар відпустив її, і вона безгучно вийшла з кімнати. Але вона й далі стояла перед моїм зором так виразно, наче зовсім і не виходила. Я дивився на ці руки, на ці очі, на ці виткі коси, і бачив поруч добре мені знайомі інші руки, інші очі, інші коси, і уявляв собі, якими вони стануть після двадцяти років виснажливого життя з таким тварюкою-чоловіком. І знову я дивився на руки й очі економки і пригадав, яке нез'ясовне почуття охопило мене, коли я — не сам — востаннє проходив занехаяним садком і потім через покинуту броварню. Я пригадав, як пережив те саме почуття, побачивши обличчя, звернене до мене, і руку, помахом якої мене кликано з віконечка диліжанса, і як воно знов ожило в мені й осліпило, немов блискавка, коли я проїздив каретою — також не сам — і на нас серед темної вулиці раптом упало світло газового ліхтаря. Я пригадав, як недавно в театрі досить було однієї ланки в ланцюгу спогадів, щоб розпізнати мерзотника, і зрозумів, що тепер, завдяки такій самій, відсутній раніше ланці, у мене теж усе прояснилося, коли враз перекинувся місток від імені Естелли до цих пальців, що ворушилися так, наче плели, і до цих пильно зосереджених очей. І я відчув з абсолютною певністю, що ця жінка — Естеллина матір.