— Хто? — спитав я.
— Цих деталей я волів би не торкатись,— ухильно сказав Веммік,— щоб не порушити своїх службових обов'язків. Я просто чув це, так само як у різний час у тому самому місці чув і багато інших цікавих речей. Я не говорю вам на підставі отриманої інформації. Я просто чув це.
Не перестаючи говорити, він узяв у мене видельце й ковбаску і поклав сніданок для Старого на невеличку тацю. Але перше ніж подати її Старому, він увійшов у спальню до нього, зав'язав йому під шиєю чистеньку білу серветку, допоміг сісти й збив набік його нічний ковпак, від чого дідок прибрав цілком молодецької постави. Тоді дбайливо примостив перед ним сніданок і спитав: "Ну то як, Старий, усе гаразд?", на що той бадьоренько відповів: "Гаразд, Джоне, хлопчику, гаразд!" Оскільки Старий явно був не в такому вигляді, щоб являтися гостям, слід було розуміти, що його не видно; тим-то я вдав, наче нічого цього не бачу. Коли Веммік повернувся, я сказав:
— Те, що за моїм помешканням стежать (я й сам раз мав підстави це запідозрити), пов'язано з тією особою, про яку ви згадували, так?
Обличчя Веммікове було дуже серйозне.
— На основі того, що мені відомо, я б не твердив цього категорично. Тобто спершу не твердив би. Але як я зараз дивлюся, то або це так, або це буде так, або до того йдеться.
Бачивши, що він не може висловитись виразніше з огляду на свою вірність Літл-Брітенові, і з вдячністю визнаючи, що він і так чималою мірою відступив від своїх засад, я не став більше наполягати. Але трохи поміркувавши біля вогню, я все-таки сказав, що хотів би запитати у нього одну річ, а він може відповісти або не відповісти, як визнає за доцільніше,— я не матиму до нього ніяких претензій. Він перервав сніданок, згорнув руки і, прихопивши долонями рукави сорочки (в ім'я хатнього затишку він дозволяв собі снідати без піджака), кивнув на знак того, що я можу запитувати.
— Ви чули про одного пройдисвіта, справжнє прізвище якого — Компесон?
Замість відповіді він кивнув удруге.
— А він живий?
У відповідь Веммік ще раз кивнув.
— Він у Лондоні?
Веммік кивнув ще раз, щільно закрив поштову скриньку, тоді кивнув востаннє і повернувся до сніданку.
— А тепер,— сказав Веммік,— оскільки запитання вичерпалися,— він підкреслив ці слова й для більшої ясності ще й повторив їх,— я розповім, що я зробив, почувши те, що почув. Я пішов до вас у Гарден-Корт; коли нікого не застав там, пішов до Кларрікера, сподіваючись застати там містера Герберта.
— А його ви застали? — стривожено запитав я.
— Застав. Не називаючи ніяких імен і не входячи в деталі, я дав наздогад, що в разі йому відомо про перебування якого-небудь Тома, Джека чи Діка у вашому помешканні або десь поруч, добре було б, поки вас немає, цього самого Тома, Джека чи Діка переселити куди-інде.
— І він розгубився, не знаючи, що робити?
— Так, попервах розгубився, тим паче, коли я висловив свою думку, що спробувати тепер Тома, Джека чи Діка вивезти кудись дуже далеко — небезпечно. Я вам ось що скажу, містере Піп. За даних обставин нема краще, як велике місто, коли вже ви в ньому опинились. Не вилазити надто рано з укриття. Треба залягти. Зачекати, доки все стихне, і лише тоді вистромити носа, хоч і як, може, кортить подихати закордонним повітрям.
Я подякував йому за цінну пораду й спитав, що ж зробив Герберт.
— Містер Герберт з півгодини не міг прийти до тями,— сказав Веммік,— а потім дещо прикинув. Під великим секретом він розповів мені, що має наречену, яка — про це ви, звісно, знаєте,— живе разом з прикутим до ліжка татусем. І цей татусь, що колись був судновим інтендантом, лежить у віконному виступі, звідки видно, як річкою вгору-вниз пропливають кораблі. Вам, очевидно, знайома ця молода леді?
— Особисто ні,— відповів я.
Щиро кажучи, Клара не була в захопленні від мене, вважаючи, що я спонукаю Герберта до марнотратства, тож вона дуже стримано сприйняла його пропозицію познайомитися зі мною; коли Герберт проінформував мене про це, наше знайомство довелося на якийсь час відкласти. Почавши потайки допомагати Гербертові в його діловій кар'єрі, я таке ставлення Клари сприймав з філософським спокоєм; зі свого боку, ні Герберт, ні його суджена, природно, не поривались мати третього учасника своїх побачень, через що й вийшло, що хоч я, судячи з Гербертових слів, останнім часом і виріс у Клариних очах і хоч ми з нею вже віддавна обмінювались через Герберта привітаннями й побажаннями, бачити її саму я так і не бачив. Щоправда, Веммікові я не став забивати голову цими подробицями.
— Оскільки будинок з віконним виступом,— мовив далі Веммік,— стоїть над Темзою поміж Лаймгаусом та Грінвічем і власниця його, як здається, вельми статечна вдова, яка здає в оренду умебльовані кімнати на верхньому поверсі, то містер Герберт і поцікавився у мене, чи не підійшли б вони, як тимчасове місцепроживання Тома, Джека чи Діка. Я сказав, що, на мою думку, вони чудово підійшли б, і саме з трьох таких міркувань.
По-перше, ви там зовсім не буваєте, і це осторонь людних вулиць, великих і маленьких. По-друге, не показуючись самі там, ви через Герберта завжди можете знати про стан Тома, Джека чи Діка. По-третє, коли через деякий час ви визнаєте за безпечне й доцільне посадити Тома, Джека чи Діка на чужоземний пакетбот — то ваш пасажир тут-таки поруч, готовий.
Дуже підбадьорений цими міркуваннями, я ще і ще раз подякував Веммікові й попросив розповідати далі.
— Отож містер Герберт енергійно взявся за справу, сер, і на дев'яту годину вечора Том, Джек чи Дік — хто саме, нас не обходить — уже перемістився до нової оселі. На старому помешканні господарям дали зрозуміти, що його викликано до Дувра, власне, він і виїхав дуврською дорогою і тільки опісля звернув. І ще одна велика перевага цієї операції в тому, що її здійснено без вас, і коли хтось особливо цікавиться вашими пересуваннями, то він має знати, що ви в цей день були за багато миль від Лондона і мали в голові зовсім інший клопіт. Це відводить підозри вбік і сплутує їх; саме виходячи з цього я й радив вам не ходити вчора додому, навіть якби ви вернулися в Лондон пізнім вечором. Це додатково заплутує справу, що вам тільки наруч.