Він витяг з кишені велике розбухле від паперів портмоне й кинув на стіл.
— Ось тут дещо таке, що його слід пустити на видатки, мій хлопче. Це твоє. Все, що я маю,— не моє, а твоє. Та ти те бійся, цього добра ще й більше є. Я для того й прибув до старого краю, щоб побачити, як мій джентльмен витрачатиме гроші на джентльменський лад. Оце буде мені втіха. Дивитись, як він буде їх витрачати,— оце втіха! А вас усіх під три чорти! — прохопився він при кінці вигуком, кинувши погляд на кімнату й голосно клацнувши пальцями.— Під три чорти вас усіх, від судді в перуці до колоніста, що чваньком збиває куряву,— вам тричі вмитися до мого джентльмена, і то буде мало!
— Замовкніть! — скрикнув я, не тямлячи себе від страху й огиди.— Мені треба поговорити з вами. Мені треба знати, що робити. Я мушу знати, як уберегти вас від небезпеки, чи довго ви збираєтесь тут бути, які ви маєте плани.
— Послухай-но сюди, Піпе,— сказав він, кладучи руку мені на плече і якось відразу змінившись і втишившись,— насамперед послухай-но сюди. Я забувся оце зараз. Я сказав негодящі слова, ось що я сказав. Негодящі, так. Послухай-но, Піпе. Забудь про них. Більше такого негодящого не трапиться.
— Насамперед,— заговорив я знову, мало не стогнучи,— яких застережних заходів слід вжити, щоб вас не впізнали й не забрали до в'язниці?
— Ні, мій хлопче,— мовив він тим самим тоном,— не це насамперед. Про негодящість треба спершу. Коли я стільки літ ростив джентльмена, то щоб я не знав, як з ним належиться поводитись! Послухай-но сюди, Піпе. Я повівся негодяще, ось що я тобі скажу, негодяще. Забудь про ці слова, мій хлопче.
Щось таке похмуро-комічне було в його поставі, що мене прорвало трохи нервовим сміхом, і я відповів:
— Та я вже забув про них! І облиште, ради бога, товкти одне й те саме!
— Воно-то так, але ти все ж послухай,— не вгавав він.— Я не для того, мій хлопче, їхав у таку далечину, щоб так негодяще повестися. А тепер — за що це ти був почав, мій хлопче? Ти спитав…
— Як вас уберегти від тієї небезпеки, яку ви на себе накликали.
— Та що, мій хлопче, небезпека не яка й велика. Якщо на мене не донесуть, то небезпеки все одно що й нема. Про мене знають Джеггерс, та Веммік, та ти. А більш ніхто й не знає, щоб донести.
— А хіба не може хтось на вулиці вас випадково впізнати? — спитав я.
— Та наче й нікому б то,— відповів він.— І я ж не збираюся давати в газетах оголошення, що от такий собі А. М. повернувся з Ботані-бей,20 та й років чимало збігло, і кому від цього був би пожиток? Але слухай-но сюди, Піпе: нехай би й у сто разів більша була небезпека, я б однак сюди приїхав, щоб тебе побачити.
— А чи довго ж ви думаєте тут пробути?
— Чи довго? — перепитав він, виймаючи чорну люльку з рота і вражено вдивляючись у мене.— А я й не збираюся туди вертатись. Я приїхав назовсім.
— А де ж ви житимете? — спитав я.— І що з вами робити? І де ви будете у безпеці?
— Та чого тільки не купиш за гроші, мій хлопче,— відказав він,— і перуку, й пудру, й окуляри, і чорні панталони, і що хочеш. Так і до мене люди переховувались, а як інші могли, то чого б і я не зміг! А де та як улаштуватись — це вже ти, мій хлопче, підкажи.
— Ви зараз так безтурботно про це говорите,— сказав я,— а от увечері цілком серйозно присягалися, що це смерть.
— Я й зараз присягаюся, що смерть,— сказав він, знову стромляючи люльку до рота,— і смерть у зашморгу, при всіх людях, на тій вулиці, що неподалік звідси, і це таке серйозне діло, що тобі й справді треба як слід його втямити. Але що зроблено, того назад не переробиш. Я вже тут. Вернутися туди мені не краще, аніж тут лишитись, ба ні — ще й гірше. Та й крім того, Піпе, я тут тому, що так сам хотів, я за це довгі роки мріяв. Хай воно й небезпечно, але я старий птах і стільки тих силець оминув, відколи пір'ям обріс, що тепер не побоюся сісти на опудало. Коли там чатує смерть, то й хай чатує, нехай покажеться мені на очі, отоді я й повірю, але не раніше. А тепер дай-но я ще раз помилуюся на свого джентльмена.
Він знов узяв мене за руки і, вдоволено попахкуючи люлькою, оглянув з таким захопленням, як свою власність.
Мені здавалося, що найкраще буде знайти для нього десь неподалік відлюдну оселю, куди б він міг перебратися, коли днів за два-три повернеться Герберт. Що Герберта таки доведеться посвятити в нашу таємницю — мені було абсолютно очевидно, вже не кажучи про те, яка велика це була б полегкість для мене. Але містерові Провісу (як я вирішив його звати) це аж ніяк не було очевидно: перше ніж дати згоду на залучення Герберта до цієї справи, він хотів побачити його на власні очі й скласти про нього прихильну думку.
— Та й тоді, мій хлопче,— додав він, добуваючи з кишені маленьку заяложену біблію в чорній оправі,— він ще нам присягне.
Я не можу категорично твердити, що мій страшний заступник тільки для того й тягав з собою по світі цю чорну книжку, щоб при потребі люди присягали йому на ній, але я жодного разу не бачив, щоб її використовувалося з якоюсь іншою метою. Саму книжку, найімовірніше, було поцуплено десь у суді, і, можливо, пам'ятаючи це, а також враховуючи власний досвід з нею, він покладався на її силу, як на своєрідне юридичне заклинання або амулет. Коли він оце вперше при мені видобув її, я пригадав, як того далекого дня на цвинтарі він примусив мене присягтись у вірності та як напередодні він розказував, що в тій своїй самотині скріплював божбою кожне своє рішення.
Оскільки на ньому було просте моряцьке вбрання, що наштовхувало на думку, ніби він ось-ось запропонує купити папугу чи сигари,— я, не відкладаючи, обговорив з ним питання, який найкраще підібрати йому одяг. Сам він чомусь особливо вірив у маскувальні властивості "панталонів" і вже придумав собі одежину, яка перетворила б його на щось проміжне між священнослужителем та дантистом. Мені з неабиякими труднощами вдалося переконати його, що вигляд заможного фермера йому більше личить; крім того, ми домовилися, що він підстриже й трошки припудрить волосся. А що покоївка з небогою ще не бачили його, то він мав не показуватися їм на очі, поки його зовнішність не зазнає всіх цих змін.