— Прочитали? — спитав Попенко.
Микола кивнув головою.
— Зрозуміли?
— Зрозумів.
— Ідіть виконуйте наказ. Сотню вже готують до походу, вістові готові, ваш кінь теж стоїть перед вашим домом.
— Як з харчами? — спитав Микола.
— Людям видано хліб і консерви на три дні. Зрештою, в селі якось собі порадите.
Микола вийшов зі штабу, на серце лягло щось важке, як камінь. Він зрозумів раптом, що протягом кількох найближчих годин його чекає тяжке випробування. Він поведе в бій людей. Досі керували ним самим, і було легше, зараз він буде командувати сам, від нього у великій мірі залежатиме життя і цілість цих людей, які в силу якихось неприродних законів, вигаданих самими людьми, чомусь підкорялись йому і мусили покірно йти навіть на смерть.
На порозі дому, внизу, його чекав Михайло.
— Що трапилось? — спитав він. Микола розповів.
— Ти не здогадуєшся, чому йдеш саме ти, а не Давидович, який мав іти?
— Та ні.
—— Недогадливий ти! Кметь ревнує тебе до Полі і тому відсилає тебе якнайдальше.
— Що ж він думає, що я зразу пропаду там?
— А хто його знає, що в такій голові сидить.
— Коли це так...— він не доказав.— Бувай здоров, Михайле. Хто знає, чи ще побачимось.
— Чого ти так трагічно настроєний?
— Операція небезпечна. Я навіть не знаю добре, з ким доведеться битись, бо точно не сказали, чи з махновцями, чи з червоними, чи з партизанами. Признатися, ні з ким із цих трьох можливих військових груп мені битись не хочеться.
— Може, там білі?
— Білих нема, це я знаю напевно.
— Звідки ж ти знаєш?
— Знаю напевне. Але коли б і білі, то з ними була б справа дуже нелегка. Якщо йдеться про саму кампанію, незважаючи на ідейний бік справи. Проти офіцерів, а Попенко натякав саме на офіцерів, що нібито хочуть пробитись до своїх на Кубань, у що я цілком не вірю, отже, проти таких стріляних зубрів виступати з сотнею необстріляних рекрутів, що ще пороху не нюхали, справа безнадійна. Коротше кажучи, з ким би сутичка не трапилась, буде жарко.
— З такими настроями не варто б іти,— промовив Михайло.
— Не піду я — підеш ти або Давидович, а мене розстріляють,— сказав Микола.— Знаєш, краще загинути на полі бою, ніж від рук Кметя, до якого я цілком втратив пошану. І не тому, що він мене посилає на небезпечну операцію. Все одно комусь одному з нас треба б іти, а чому я маю бути кращий від тебе чи Давидовича? Не в тому справа, а справа в тій дріб'язковості Кметя, його ревнощах і от використання своєї тимчасової влади для негідної помсти за те, що я сидів близько дівчини, яка йому подобається... Та що тут говорити!.. Бувай здоров!
Товариші обнялись, і Микола побіг одягатись. Через дві години сотня рушила в похід.
6
Чудові ночі бувають на Україні, особливо весняні ночі, коли сади біліють, пахнуть лелії, коли солов'ї щебечуть, а місяць, цей вічний чарівник, обертає руїни в чудові замки, бур'яни на межах в ліси дрімучі, сіру дійсність у казку... Хто з українських поетів не оспівував чарівної української ночі?
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить.
Піди, збуди, цілуй їй очі, кохана спить...
Як чудово описав ніч українську Павло Тичина! А Тарас Шевченко, а Пушкін, а художники Трутов-. ський, Світлицький, Куїнджі! Скільки поетів складало пісні тихим українським ночам! Проте ночі на Україні не всі ясні, зоряні, місячні. Бувають на Україні глупі ночі, чорні, як і зорана рілля чорнозему, і небо над ними безпросвітне, мов те покривало, що ним вкривають домовини. Такі ночі бувають ранньої весни і пізньої осені. Тоді страшно в степу, а ще коли дороги розмокнуть і до чобіт липне грязюка! Тоді ще страшніше.
Ось такої безпросвітної ночі вів свою сотню Микола Гаєвський невідомими степовими дорогами, в невідому місцевість, на невідому долю. Сам він їхав верхи на коні, в короткому білому кожушку, підперезаний поясом, з револьвером при боці, поруч з ординарцем; другий кінний вістовий, попереду, показував дорогу. Люди йшли за двома кінними навпомацки. Сотня розтягнулась далеко, на цілий кілометр або й більше.
— Ну й ніч, ну й дорога,— долітало час від часу до командира від найближчих солдатів.
Микола слухав, і ставало ніяково, що він, молодий, їде, а ті, від кого залежить в більшій мірі, ніж від нього, перемога або поразка,— а є серед них віком старші,— ідуть.
До Миколи підбіг старший десятник колишній австрійський фельдфебель Ромашок — старий, досвідчений солдат, що воював з чотирнадцятого року, був кілька разів поранений і багато разів нагороджений за хоробрість.
— Як ідеться? — спитав не то серйозно, не то глузливо.
— Ідеться нічого, а от як ідеться? — відповів Микола, у свою чергу наслідуючи тон Романюка.
— Люди потомились,— промовив старший десятник серйозно.— Дорога важка, грязюка до ніг липне, є такі люди, що ледве йдуть, та й розтягнулись на милю. Коли б знаття, що село близько...
— Коли ж бо темно, хоч око виколи.
— Котра година?
— Уже по першій.
— Ого, то ми вже три години йдемо!
— Так виходить.
— Може б, спочити? — сказав старший десятник.
— Що ж, можна,— погодився Микола.— Затримайте перший ряд, а решта хай підтягається. Сідати нема куди, на мокру землю не сядеш. До села, я гадаю, недалеко. Зараз пішлю вістових уперед.
Микола наказав вістовому наздогнати товариша, що поїхав попереду, і скакати обом, доки не доїдуть до якогось села.
— Довідайтесь, що діється в селі, і коли там нема ворожих військ, один хай пошукає квартир, а другий
Старший десятник — фельдфебель.
хай вертає назад. Квартири шукати в тому кінці села і близько одна коло одної. Розумієте?
— Слухаю.
— Ви самі вертайтесь назад.
— Слухаю.
Вістовий поскакав уперед, і скоро стук копит його коня затих.
Солдати підтягались поволі. Деякі з них ледве повзли. Навантажені заплічними мішками з білизною і провіантом на три дні, з рушницями, патронами, в шинелях, підходили поволі і зупинялись, важко дихаючи.
— Уже прийшли до місця? — спитав чийсь голос.
— Твоє місце на тому світі,— відповів хтось у темряві.
— За що так бог карає? —— зітхає перший і мовкне. Микола повернув коня до того місця, де розмовляли
солдати. Темно, як у шахті, людей не видно і зблизька.