Закінчивши роботу, Кметь запросив до себе на обід Попенка і двох жінок-медичок. Поля відразу ж заходилась коло стола. В комоді знайдено чисту скатерть і багате накриття на чотири особи; денщики подали обід, приготовлений в офіцерській кухні, і вино. Обід вийшов на славу. Кметь сидів біля Полі, не зводячи з неї погляду. Він услуговував їй, подавав страви і вино, розважав. По його очах видно було, що дівчина справила на нього сильне враження. А вона була байдужа. Кметь був нижчий від неї ростом і виглядав при ній непоказно. По дівчині видно було, що залицяння курінного їй гидкі і терпить їх тільки тому, що він начальник і не хочеться його образити.
По обіді дівчата вийшли в свою кімнату, а Кметь з Попенком допили вино і пішли й собі відпочити. Кметь хотів було розпити ще одну пляшку, але Попенко заперечив.
— Обстановка непевна,— сказав він.— Червоні недалеко, а Боженко не любить жартів, старий чорт.
На цьому розійшлись.
На верхньому поверсі палацу, зайнятім офіцерами, теж пообідали, хоч і не так парадно, як у флігелі. Давидович сів біля вікна читати книжку, а Микола з Михайлом вирішили піти до дівчат у флігель.
— Як же ми скажемо, чого прийшли?— спитав, усміхаючись, Микола.
— Скажемо, що хворі! До лікарів звісно, по що ходять. Попросимо якихось ліків.
— Ходімо!
Хлопці зійшли вниз і вийшли на подвір'я. День був ясний, сонце вже схилялось до заходу, з півночі повівав слабкий вітерець, а на заході, куди ховалось сонце, стояла чорна хмара; показувало на дощ, але надворі настрій був весняний. На деревах дзвонили синиці, співали півні в селі, у небі пропливли, прокричали дикі гуси.
— Чуєш? — спитав Микола, зупиняючись.
— Чую.
Хлопці враз посумніли. Цей крик весняний, що в роки дитинства сприймався з такою радістю, зараз викликав біль душі.
— Може, в останній раз ми чуємо цю весняну музику? — сказав несподівано для себе Микола.
Михайло стрепенувся. Він теж думав про це, і холодок пробіг по спині.
— Ходім,— сказав він, взявши себе в руки.— Своєї долі конем не об'їдеш. Ходім до дівчат!
Побачивши хлопців, дівчата посхоплювались з місць. Не сподіваючись гостей, вони лежали собі на диванах. Галина читала книжку, а Поля дрімала. Хлопці почали вибачатись, що потривожили, але дівчата заспокоїли їх, кажучи, що вони дуже раді з їх приходу, бо їм нудно і сумно самим.
— У вас же під боком кавалери,— сказав пошепки Микола, вказуючи на двері.
Поля махнула рукою,— мовляв, які це кавалери!
— Сідайте! — попросила вона. Хлопці сіли.
— Обідали?
— Обідали. Тільки встали від обіду і до вас прийшли,— сказав Михайло.
— І по дорозі бачили, як над нами весна пролетіла.
— Не розумію! — промовила Поля.
— Пролетіли дикі гуси.
— Уже! Як я люблю весняні дні, перші дні весни. А крик гусячий і курликання журавлів, здається, більше люблю, ніж пісню солов'їну. І з усіх квітів найбільше люблю проліски, їх у нас скорозрістом зовуть. Вони перші, ніжні і пахнуть зеленню, але якось особливо, весняно... Любі квіти! Вони вже, певно, є в лісі?
— Не знаю, чи є вони в цих лісах, але у нас там, у нашій Західній Україні, особливо в тому лісі, де мій дід лісничим і де я сам був три роки його помічником, давно відцвіли. Ох, і багато там бува їх, тих чудесних квіток.
— А ви любите їх? — звернулась Поля до Миколи.
— Люблю, як і кожен дар нашої чудової природи, але не в цій обстановці. Ніщо мене тепер не захоплює, ніщо,— Микола встав і заходив по кімнаті.
— Не вірю. Припустимо, що вас ніщо не захоплює. Але сідайте! Чого забігали? Треба бути веселим і життєрадісним в усякій обстановці.
— Коли ж це дуже важко. Я, наприклад, почуваю, що наді мною щось нависло, якесь нещастя.
— Ну, вже й про нещастя почав. Не буде ніякого нещастя, все буде гаразд. Війна скінчиться, і знов будуть квіти, і сонце, і весна.
— Давайте заспіваємо, щоб розігнати те, що над Миколою нависло,— запропонував Михайло,— Ви знаєте, що де три українці, там хор, а нас аж четверо! — додав.
— Так починайте,— сказала Поля,— але тихенько, щоб не розбудити начальство.
У Михайла був гарний ліричний тенор, він любив співати і, не чекаючи дальших прохань, тихенько затягнув:
Ой ти, дівчино зарученая, Чого ти ходиш засмученая?
Микола дав знак рукою, і решта голосів підхопила:
Ой, як я маю весела бути, Кого люблю — тяжко забути...
У дівчат виявились прекрасні голоси: у Полі ліричне сопрано, у Галини — сильне контральто, у Миколи баритон, і зразу, без репетиції, всі голоси злились в чудово злагоджений квартет.
Ой ти, дівчино, думками блудиш, Сама не знаєш, кого ти любиш,—
проспівав Михайло початок другого куплета, а хор закінчив:
Ой знаю, знаю, кого кохаю, Тільки не знаю, з ким жити маю.
Руки Миколи і Полі, що лежали поруч на дивані, зійшлися разом у гарячім потиску. Це був багатообі-цяючий потиск. Чи не давав він відповіді на останнє питання в проспіваній пісні? Від нього кров ударила дівчині в лице, вона підняла очі на юнака і усміхнулась. В цей момент вона була щаслива.
Ще лунали останні слова пісні, як відчинились двері і в них з'явилась непоказна постать курінного. Офіцери встали для привітання.
— Прошу сидіти, прошу сидіти,— замахав він руками.— Ви так гарно співали, що я не міг там всидіти.
Він сів на диван проти Полі і Миколи, що сиділи близько одне коло одного. Поля була весела, сяюча; Микола, не знаючи чому, зніяковів.
— Чого ж не співаєте? — спитав Кметь.
— Ви нас збентежили трохи,— сказала Поля.— Почекайте, ми знов наберемось духу і заспіваємо.
— Ну, набирайтесь, я піду. Курінний встав і пішов у свою кімнату. Присутні перезирнулись.
— Чи образився?
— Він вас ревнує,— шепнув Микола Полі.— Я йду,— сказав,— не буду заважати.
— З якої речі? Посидьте,— просила вона мало не крізь сльози, але Микола рішуче пішов до виходу.
— Ходи, Мишо! — покликав товариша.
Хлопці вийшли. Вони були роздосадувані. Кметь зіпсував їм настрій. Надворі смеркало, похолоділо. Небо заволокли хмари, вітер міцнів.
— Я думав, що він серйозніший,—промовив Микола.
— Я, признатись, теж не сподівався такого. Міг би був хоч приховати якось свої почуття,— сказав Лу-каш.— Словом, негарно вийшло.
Повечерявши, Микола збирався лягти спати, як його раптом терміново викликали в штаб. В канцелярії сидів сам Попенко, перед ним лежав наказ курінного. В ньому говорилось: "Командирові першої сотні чотареві Гаєвському негайно вирушити зі своєю сотнею в село Джурин, що в двадцяти п'яти кілометрах від Рахнів, і зайняти його. В цукроварні за селом роззброїти ворожий загін в кількості 25—30 чоловік, озброєних рушницями і гранатами. По закінченні операції чекати в селі нових розпоряджень, які будуть надіслані вранці. До першої сотні додається два кінні вістові для зв'язку з куренем, два санітари і верховий кінь командиру сотні".