Попливли безконечно довгі хвилини чекання. Здавалося, нема нічого гіршого від чекання, та ще такого, де нема певності, що воно недаремне.
— А що, коли не схоче вийти? — спитав тихо Михайло.
— Цього не може бути. Не схоче,— принесуть на руках,—відповів так само тихо Микола.—Ти не змерз? — спитав голосно, так, щоб чув воротар. У нього самого зуб на зуб не попадав, але не від холоду.
— Тут, поки виведуть заарештованого, і справді замерзнеш,— промовив Михайло.— Набридла мені ця робота, краще фронт.
Минуло ще десять-п'ятнадцять хвилин, і нарешті почулися кроки за воротами. Відчинилось віконечко.
— Давай бомажку! — почулось із-за дверей.
Двома руками, бо вони страшно тремтіли, подав Микола папірець у віконечко. Воротар довго читав, і цей час, поки він тримав папірець у руках, видався хлопцям вічністю.
— Знов не написали, хто прийняв, хто відпустив,— бурчав воротар.— Скажіть, що більше не випущу ні одного чоловіка на допит, доки не буде написано правильно. Маю таке розпорядження від начальника тюрми, так і передайте.
— Ясно, передам, тільки прийду, зараз передам,— сказав поспішно Микола.
— Бо й справді, де ти мені розпишешся? — спитав воротар.
— Розпишусь якось,— сказав Микола і написав: "В'язня прийняв Москаленко". Це прізвище спало на думку в останню хвилину, і він написав його, на прохання воротаря, чітко.
Микола застиг в очікуванні. Досить було воротареві спитати для перевірки, як прізвище слідчого або хоч би з якої він сам частини,— і все пропало б. Може, вони з Михайлом і врятувалися б під чорним покривалом ночі, та в'язневі світу не бачити б. Але клацнув замок, скрипнули на важких завісах двері, і з них вийшов Лебеденко. Микола став збоку в тіні, бо з дверей вилетів разом з в'язнем сніп світла.
— Вперед марш! — скомандував тремтячим від хвилювання голосом Михайло.
Через кілька хвилин тюрма залишилась позаду в густій темряві непроглядної весняної ночі. Дійшовши до першої вулички, що вела вбік від головної дороги, звернули на неї.
— Куди ви мене? — запитав Лебеденко.
— Не бійтесь, ідіть швидше, зараз скажемо, ще кілька кроків, але швидше і тихо.
Вуличка була коротка, пройшли її швидко, минули останню хату і вийшли в поле. Лебеденко подумав, що тут йому кінець.
— Тарасе Івановичу, стійте! — сказав Микола. Лебеденко став, нічого не розуміючи, Микола підійшов ближче.
— Не впізнаєте?
— В темряві не бачу,— промовив Лебеденко.
— А по голосу?
— Голос знайомий, але... це неможливо...
— Усе можливо, Тарасе Івановичу. Я Микола, друг ваш, учень ваш, пригадуєте?
— Гаєвський!? — мало не крикнув Лебеденко.
— Тихше! Я.
— На такій роботі? — здивувався Лебеденко.
— Ні, не на "такій". Ми зараз з другом моїм зіграли дуже небезпечну комедію, щоб врятувати вас.
Микола коротко розповів про все. Лебеденко слухав мов заворожений.
— Тепер таке,— закінчив Микола.— До ранку залишається п'ять-шість годин. За цей час можна бути далеко. Беріть трохи грошей, ось вам револьвер і запасні патрони. Дайте руку і біжіть.
Лебеденко відмовлявся від грошей, та Микола не хотів слухати.
— Біжіть, нема часу. Ця дорога веде на південь. Не говоріть нічого, я знаю все, що ви хочете сказати. Біжіть!
Лебеденко хотів щось сказати, але не міг. Поклонився так, як колись на лісничівці, і зник у пітьмі.
* * *
Роздягаючись перед сном у своїй кімнаті, Микола сказав:
— Ми зробили сьогодні найбільше діло за все наше життя.
Михайло цілком з ним погоджувався.
— Але без Кметя цього не зробили б,— додав Мико* ла і зразу заснув.
5
Другого дня вранці курінь несподівано дістав наказ вирушити у похід. Начальником штабу куреня був призначений петлюрівський офіцер, колишній капітан царської армії Іван Тихонович Попенко. Він приніс наказ про похід і готовий план майбутньої операції, даної куреневі генеральним штабом Петлюри. Зараз він знайомив з ним Кметя.
Вистроївши свою сотню, Микола не дорахувався ще двох бійців, що дезертирували цієї ночі. Коли він уранці доповів про це Кметеві, той, ще не зовсім протверезившись, відповів, що всіх дезертирів половить.
— Ми підемо їхніми слідами,— сказав.— Вони втекли на захід, не інакше, і наша путь лежить туди.
Виступати наказано о шостій вечора, щоб до десятої повантажити все майно куреня, коней, вози, кулемети і людей на поїзд, який відходив на Одесу.
На вокзалі підійшли до Кметя дві молоді жінки в сірих платтях і білих косинках, з червоними хрестиками на голові і на рукавах і заявили, що вони при-командировані до куреня. Обидві мали на плечах рюкзаки і збоку торбинки з медикаментами та хірургічними інструментами. Це були молоді ще жінки. Старшій, чорнявій лікарці, могло бути років тридцять, не більше. Звали її Галиною Іванівною; молодша, білява хірургічна сестра, мала років з двадцять; ім'я її було Поля. До єдиного пасажирського вагона в цілому ешелоні, що складався в товарних вагонів, Кметь запросив жінок. Пасажирський вагон був призначений для штабу куреня, офіцерів і медичного персоналу.
Віддавши кожний вагон підофіцерам під нагляд і відповідальність, командири сотень і начальник штабу зійшлись у вагоні курінного. Кметь представив кожного двом медичкам. З начальником штабу вони вже були знайомі.
Кметь був у дуже доброму настрої, наказав вістовому принести кілька пляшок вина, печива, цукерок. Випили за нове знайомство, за успішне виконання операції, яка чекає їх протягом найближчих двох днів. По опорожненні кількох пляшок у вагоні стало зовсім весело. Попенко затягнув було "Реве та стогне...", але його не підтримали, і він замовк. Кметь не зводив очей з Полі, забувши, куди їде і куди везе триста солдатів, відданих під його команду.
Тим часом поїзд рушив і пішов у непроглядну темряву весняної хмарної ночі. У товарних вагонах, де сиділи солдати, було темно, як надворі. Свічок не було, а солдатам пояснили, що не світять зі стратегічних міркувань, і вони ворушились у темряві на голих підлогах вагонів, як черва: молодші, ті, що спали,— від незручних положень, твердої підлоги, холоду і паразитів, що не давали спокою ні вдень ні вночі; старші, що не спали, теж не знаходили собі місця з тих же причин; вони курили, розмовляли, нарікали на начальство, що забралось у м'який вагон, а їх везуть на фронт, як свиней. Говорили потайки, боялись підофіцерів. В одному кутку вагона, де їхала сотня Миколи, розмовляли два старі солдати, що за чотири роки війни бачили багато.