— Той самий.
— І що ж ти надумав робити?
— Уся біда якраз в тому, що не знаю, що робити,— сказав Микола.— А виручити його мушу за всяку ціну"— додав він, встаючи.
— Навіть за ціну життя? — спитав, усміхаючись, Михайло.
— Навіть життя! — ствердив Микола.
— Звучить романтично.
— Не віриш? — сердився Микола.
— Що ж, коли хочеш, можу й повірити, але не розумію, за що така жертва з твого боку? Хто він, ким він тобі доводиться?
— Приятелем. Не досить тобі? — спалахнув Микола.— І ще прекрасною, дуже порядною й ідейною людиною, ось ким він мені доводиться. А ти питаєш, за що? Хіба доконче треба за щось?
— Ясно, що так,— не здавався Михайло.— Ти сам кажеш, що він порядна, ідейна людина. Коли б було інакше, ти за нього не розпинався б.
— Ну, знаєш, ми вже почали з іншої опери,— перервав Михайлове філософствування Микола.— Не для того я тобі про це сказав, щоб ти розводив філософію. Ти порадь, що робити, як визволити людину з біди.
Михайло задумався.
— Чорт знає, що робити. Зразу нічого й не придумаєш. Хіба що піти з сотнею солдатів, виламати двері тюрми, випустити всіх в'язнів,— сказав він і засміявся.
— Облиш дурні жарти,— обурився Микола.— Невже ми не доберемо реального способу визволити товариша?
— Чекай, а може, його й не слід визволяти?
— А то чому?
— Може, він ворог держави?
— Якої держави?
— Української, якої ж ще?
— Дай бог, щоб усі українці були такими, як він. Але ось що, давай не будемо відбігати від теми. Так легко можна зайти на манівці. Ти думай!..
— Еврика! — крикнув раптом Михайло. Микола насторожився.
— Ну, говори, не муч!
Михайло почав викладати свій план. Не було в ньому нічого оригінального і нічого переконливого. Він просто радив піти до Кметя, розповісти йому всю цю історію і в нього ж попросити допомоги. І ще одне: Кметь обов'язково знає когось із контррозвідки. Дуже можливо, що він знайде якийсь вихід.
Хоч план цей і здавався Миколі сумнівним, він вхопився за нього.
— Ніяково другий раз іти до людини, яка тебе мало що не вигнала з хати,— сказав він,— а проте піду. Не за себе ж іду просити.
— Іди, він, певне, вже протверезився.
— А може, ще гірше сп'янів? Побачу.
Микола вийшов. Надворі було вже поночі. В деяких вікнах світилось, і від того надворі здавалось ще темніше. Електростанція не працювала, бо робітники страйкували. Небо було захмарене, тільки в його західній частині жевріла ще тонесенька рожева смужка — прощальний поцілунок останнього промінчика сонця. Микола пішов у той бік, де рожевіла смужка. Кметь мешкав у західній частині міста.
Господаря застав удома. Він тільки-но прокинувся після пообіднього сну і вмивався на порозі, зливаючи собі на руки з кухлика. Відро стояло поруч, і з нього він черпав кухликом воду.
— Злити на руки? — спитав замість привітання Микола.
— Гаєвський! — крикнув весело Кметь.— Дуже радий вас бачити, я уже скінчив умиватись. Оце зараз ще кухлик води на голову, і все. Добре, що прийшли. Я уже було зажурився, думав, що, може, образились. Не образились, ні?
— Та ні, не було за що, тим більше, що біля вас стояла вже майже порожня пляшка,— сказав жартома Микола.
— Ну й добре, зараз ідемо в хату.
Кметь вилив на голову кухлик води і почав швидко витиратись. Він був тепер далеко бадьоріший і веселіший, ніж удень.
Увійшли в кімнату, і тут Микола розповів, чого прийшов.
Кметь слухав уважно, не перебиваючи, а коли Микола скінчив, встав і дрібними кроками почав ходити по кімнаті. Микола мовчки стежив за ним.
— Він комуніст, той ваш приятель? — спитав Кметь, зупинившись раптом перед своїм гостем.
— Не знаю,— сказав Микола.
— Гм... Що ж, підемо на риск,— вирішив Кметь.— Справа така: я маю чистий бланк з печаткою. Зараз я на ньому надрукую відношення до тюрми. Туди пишеться дуже лаконічно: "Такого-то на допит". Ім'я і по батькові приятеля знаєте?
— Звичайно, знаю: Тарас Іванович Лебеденко.
— Отже, так. Я дам вам зараз формений документ — відношення до тюрми, щоб вашого Тараса Івановича Лебеденка відпустили на допит. Ви берете з собою вірну людину. З Лукашем, здається, дружите? Беріть його. Російські шинелі маєте обидва?
Микола ствердив.
— Добре. Австрійські можуть викликати підозру. Беріть рушниці, револьвери в кишені, йдіть до тюрми. На цей папірець Лебеденка, якщо він там ще є, вам видадуть, а потому робіть, що знаєте.
— Пробачте,— перебив Микола.— Ви кажете, якщо він ще є. А що з ним може бути?
— А те може бути, що поки ви туди дійдете, його вже розстріляють.
— Це неможливо!
— Будемо сподіватись на краще. Підходить план?
— Чудово!
— Почекайте хвилину, зараз принесу.
Кметь пішов у ванькирчик, де у нього була друкарська машинка, і через десять хвилин виніс готового папірця. Микола пробіг його очима, і лице освітилось посмішкою.
— Підходить? — спитав Кметь.
— Прекрасно.
— Ідіть, тільки глядіть, не засиптесь, бо це може коштувати життя і вам, і мені.
— Ну, вам — ні в якому разі,— запевнив Микола.
— То ще невідомо,— заперечив Кметь,— Але не тратьте часу, ідіть, лаштуйтесь до дороги, вже нерано.
Микола подякував, попрощався і вийшов.
* * *
Десь біля дванадцятої години два солдати в сірих російських шинелях, з рушницями за плечима, здригаючись від нічного холоду, підходили до воріт тюрми.
— Ти не думаєш, що ми рискуємо життям? — спитав пошепки Михайло.
— Дурний,— буркнув Микола.— Зараз не про це треба думати. Життям ми рискуємо щодня. Зараз діло робити, а не думати.
— Відколи ти став такий рішучий? — спитав, нервово здригаючись, Михайло.
З цими словами Микола зняв з плеча рушницю і так само, як удень той чорношличник, стукнув прикладом у ворота тюрми.
У вартовій будці почувся шелест, і за хвилину відчинилось віконечко в дверях. В ньому блиснуло світельце, яке зразу затулила собою чиясь голова.
— Чого треба? — спитала голова.
— Лебеденка на допит! — крикнув Микола.— Тільки швидко!
— Тю, ні дня ні ночі нема в цій проклятій тюрмі. Недавно ж водили!
— Старший слідчий приїхав і прокурор там. Давайте швидше арештанта.
— Бомажка є? — спитав воротар.— Без бомажки не випущу.
— Є, давай швидше, нам ніколи.
Віконечко зачинилось, і зараз же хлопці почули, як воротар крутив ручку телефону і комусь говорив привести заарештованого Лебеденка. Через хвилину за дверима затихло. Воротар швидко поринув у перервану дрімоту, і довкола тюрми запанувала мертва тиша, яку аж страшно було порушити.