З Іваном Думою Микола здружився від того часу, як почав готуватись з ним разом до гімназії. Гаєвський намовив старого Тимка Думу віддати свого одинака Івана до гімназії. Іван був одним з найздібніших учнів у класі, і шкода було, щоб хлопець змарнувався. Старий Тим ко опирався, не хотів, але директор наполягав, і Тимко погодився. Минув уже другий рік з того часу, як хлопці разом вчаться. Загальні предмети вони вивчають разом з усіма дітьми, під час шкільних занять, а три рази на тиждень залишаються у класі, як учні розійдуться додому, і годину вчать німецьку мову, необов'язкову в звичайних сільських школах, і арифметику — за програмою для вступу до гімназії. Миколі наука нелегко дається, він лінивий, уроків не вчить. Думі ж наука йде добре. Він пильний і здібний, вчиться акуратно. Одне у нього смішне, що шепелявить. Німецькі слова, та й українські, виходять у нього іноді курйозно. Зате пише добре, а в Миколи і ця справа стоїть гірше.
Побачивши крізь вікно приятеля, та ще й після того, як той поманив його пальцем, Микола побіг просити маму, щоб та швидше давала їсти, але мати якраз несла сніданок в кімнату, і він зіткнувся з нею на дорозі.
— Чого ти поспішаєш? — здивувалась мати.— Маєш ще час, підеш разом з татком.
— Ні, мамусю, я хочу зараз. Дозвольте мені піти через дорогу.
Іти "через дорогу" називалось: вийти чорним ходом на подвір'я, обійти школу і увійти до неї з парадного, як усі діти. Різниця була велика. Через кімнату в коридор не треба було тепло одягатись, але й нічого не побачиш, а "через дорогу" треба було обов'язково брати на себе тепле пальто, шалик і шапку, на ноги калоші або снігівці, на руки рукавиці. Без цього вихід з хати взимку був заборонений, але тоді можна було подихати свіжим зимовим повітрям, побігати і покидатись сніжками.
Мати не хотіла дозволити, резонно доказуючи, що не варто на дві-три хвилини натягати на себе стільки одежі, коли можна пробігти через кімнату без усіх цих приготувань. Але син так жалібно просив, що вона нарешті погодилась.
Поснідавши п'яте через десяте, Микола миттю одягнувся, вхопив ранець з книжками і вибіг з хати. Надворі було чудесно. Насамперед страшно тихо, так тихо, що чути було, як півень співав десь у кінці села, як билось з радості власне серце. Подвір'я було вкрите пуховим покривалом, на якому виднілися сліди до хліва, де стояла корова, і до дровітні, де великий Федь, високий старий чоловік, рубав дрова.
Микола вийшов на вулицю. Сніг уже не падав. Вулицею їхав перший раз цієї зими санками, запряженими парою коней, багач Зеленський з сином, певне, в ліс по дрова. Микола позаздрив синові багача, що може їхати куди хоче і не мусить іти в школу, коли надворі така краса. Микола глянув на фільварок, що тонув у тумані. Палац поміщика був оточений старезними тополями, над якими літали і кричали зграї ворон і галок. Від його двора віяло завжди чимсь таємничим. Можливо, тому, що батьки не дозволяли Миколі ходити до того двора, а може, того, що там були невидані собаки, зустріч з якими була небезпечна.
Микола вийшов по сходах на ґанок, де стояла мітла і де діти мусили перед входом до класу обмести ноги. Він теж обмів свої черевики і зупинився на мить, щоб вдихнути ще раз запах зими. Йому хотілося змерзнути, щоб прийти в клас червоним, як селянські діти. Можна б скинути на хвилину пальто; але це була небезпечна справа. Хтось міг побачити з вікна, і тоді вже ніколи не пустили б у школу "через дорогу". Микола обмежився тим, що скатав снігову кульку, відкусив шматочок, від цього холодок пішов по всьому тілі, і пішов у клас, де його з нетерпінням чекав Іван Дума. Не давши Миколі навіть роздягтись, Іван розповів, що коло млина ріка вже добре замерзла і діти ковзаються, і що він змайстрував справжні санки-копаниці, якими не то що з гори спускатись, але в які можна й коня запрягати, і що, як тільки "розпустять" на свята; вони будуть спускатися з гори коло цвинтаря, і він певний, що санки летітимуть аж до ґуральні.
Микола дуже любив Івана Думу. Це був призвідник усіх забав. З Іваном вони купались, ловили рибу, раків, ходили в ліс по гриби і ягоди, взимку ковзались на ковзанах і спускалися з гори на саночках. Микола дуже любив також свою сестру і брата, і з ними він бавився, але вдома. Це були малята, з ними за межами подвір'я нічого було робити. Тому Іван Дума став незмінним другом і товаришем усіх Миколиних забав.
— Ти зивчив урок з німецької? — спитав Микола, коли Іван закінчив свою розповідь.
Іван знизав плечима.
— Коли ж я мав вивчити? Я був зайнятий санками,— відповів він.— Ти не думай, що такі санки можна зробити за день. Я вже на них тиждень потратив,— збрехав він, не моргнувши.— Але урок я вивчу,— заспокоїв він друга.— До кінця занять ще далеко. Як тільки твій тато займеться з третім класом, я й вивчу.
Довжанська чотирикласна школа, як, зрештою, всі чотирикласні школи, розміщувалась у двох класах. В першому відбувались зранку заняття другого класу, а після обіду — першого, що називався колись "шту-бою" 1, а третій і четвертий класи займались уранці в одному залі, поділеному умовно проходом між двома рядами парт. Перед цим проходом був поміст, або, як його називали, "градус", на ньому — стіл і стілець учителя. З правого боку від учителя — класна дошка. В кутку стояла шафа з різними паперами, актами і канцелярськими приладдями. Над столом учителя висів у золочених рамах портрет австрійського імператора Франца-Йосифа Першого, кругловидого діда з характерно виголеною бородою і двома білими кущиками волосся на лицях.
Точно о восьмій годині у клас входив учитель. Діти вставали і всі разом читали молитву старослов'янською мовою, звичайно, абсолютно не розуміючи значення слів, у чому, зрештою, і полягала святість молитви. Потім усі сідали, і починались заняття. Відбувались вони так: третьому класові, що сидів на лівому від учителя ряду парт, задавалось переписати з книжки певну кількість рядків. Це називалось "тихим заняттям". Третій клас дійсно тихо писав, а з четвертим велось заняття усно. Учитель або пояснював новий матеріал з арифметики, або опитував учнів, викладав географію, або велів учням читати з книжки заданий попереднього дня додому розділ. Так минала шкільна година. Після