До кабінету вбігла секретарка і, побачивши свого начальника лежачим на підлозі, заверещала не своїм голосом. На крик жінки поспішили відвідувачі, що недавно так настирливо добивались прийому у члена ВУЦВИКу, підняли його, поклали на диван, але він уже не дихав.
Так умер на посту комуніст, що все своє свідоме життя віддав революції, боровся на фронтах, стікав кров'ю від ран, голодував до повного виснаження і, виборовши для майбутніх поколінь щастя, умер ще далеко не старою людиною, умер, коли треба було жити.
Нагла смерть Лебеденка зробила на Миколу тяжке враження. Спершу не повірив. Як же так — йшли вони разом, розмовляли, сиділи на лавочці, а через якусь годину після того він скінчив життя?! Та, на жаль, це була правда. Побачивши друга на смертнім одрі, Микола всім єством зрозумів, кого він втратив у цій людині. Це була його опора, на яку міг сміливо покладатись, це був порадник у всіх важливих обставинах. Доки жив Тарас Іванович, Микола нічого не боявся. Він знав, що Лебеденко йому вірить, і він ніколи не підвів би Лебеденка. Тепер не стало друга, і Микола почував ще більшу самотність, просто сирітство...
Похорон відбувся на другий день по смерті Лебеденка. Ховали Тараса Івановича з великими почестями. В похоронній процесії йшли робітники кількох заводів, на яких колись працював небіжчик, грали два оркестри, співав державний український хор. А співав він старовинних пісень, яких, може, ще співано, коли ховали видатних героїв. Коли хор заспівав, по великій юрмі народу, що проводжала домовину, мов завивання вітру серед степу, пішло ридання, і, як колосся від вітру, похилились людські голови.
Микола йшов зразу ж за домовиною і ревно плакав. Він ховав свідка своєї молодості, а то й саму свою молодість. Поруч із ним ішли його друзі: Владик, Михайло, Лукаш, Хома. Всі вони були знайомі з покійним, і всі його поважали.
Коли вертались додому, Микола сказав Владикові:
— Замовив мені старий друг статтю, та не встиг її прочитати. Знаєш, з його смертю я вже неначе не так твердо стою на цій землі.
— Дурниці! Ти вже зайняв у радянському суспільстві визначне місце. Тебе знає молодь, тебе знає робітнича маса, знає партія, ти — радянський письменник, а це звучить гордо, — усміхався Владик, перефразувавши вислів Горького.
Проте слова товариша не заспокоїли. Микола йшов сумний, похнюплений.
— Вісімнадцять років я знав цю людину,— сказав він, наче сам до себе.— Завжди він був однаковий — рівний, розумний, чесний і непримиренний з ворогом...
Миколі пригадався виступ Лебеденка на мітингу в Тернополі в сімнадцятому році, коли в нього стріляв білий офіцер, а потім, багато років пізніше, десь у двадцять третьому році, він чув виступ Лебеденка на мі-
тингу, влаштованому в театрі Мусурі з приводу ноти Керзона. Це була груба, ультимативна нота англійського прем'єр-міністра, одно кільце з цілого ланцюга провокацій британського імперіалізму, і вона викликала нечуване обурення і протести трудящих мас Радянського Союзу. Театр був повний-повнісінький, ніде голці впасти. І ось тоді Микола, може, вперше в житті, почув яскраву промову справжнього революційного оратора.
— В житті це була скромна людина,— продовжував свої думи вголос Микола.— Справжній послідовник і учень великого Леніна.
— Так, велич завжди ходить у парі зі скромністю,— промовив Владик.— Ти зараз куди? — спитав Миколу, коли вони дійшли до площі, де їхні дороги розходились.
— Мабуть, додому, куди ж іще?
— Зайди до мене.
— Нема охоти.
— Зайди. До речі, дуже можливо, що в мене зараз Тася. Щось мені жінка про це говорила.
Микола не дав себе довго просити, і друзі пішли. Місто шуміло, жило гарячим повнокровним життям.
4
Микола прокинувся до схід сонця. Спати більше не хотілось. У хаті стояла передранкова тиша, яку він так любив удома. Він звик працювати, коли ніхто не заважає своїм співом, реготом, голосною розмовою навіть у сусідів за стіною.
"Зараз встану і сяду писати",— подумав. Але не встав, мріялось...
"Яке було б щастя, коли б цю тишу порушили діти, власні діти! — думав він.— Підходить той вік, коли людина почала оглядатись на задні колеса. Що ж, попереду старість, а хто її звеселить, коли не діти".
Миколі пригадується батьківський дім, брат, сестра. Він найстарший. Всім їм разом років п'ятнадцять, не більше. От мати каже: "Татко по праці в школі ліг на півгодини відпочити, посидьте, діти, тихенько..."
Мати йде до своєї роботи, а вони сидять, переглядаються, і раптом їх нападає нестерпний сміх. Вони не можуть опанувати себе, сміх душить, і це триває доти, доки батько не вийде з кімнати, де він ліг відпочити, і не покартає їх, що не дали заснути. Тоді і сміху більше нема, і соромно, що не дали батькові відпочити, і жаль батька, бо люблять його, а от стриматись від сміху не могли...
"Коли б так мої діти сміялись..." — мріє Микола. Перед очима стає Тася. Струнка, як тополя, вродлива, глибокі карі очі, матове личко, тонко окреслені уста, білі, мов перлини, зуби. А ноги! Які у неї зграбні, красиві ноги! Швидше б одужала її мати! Через недугу старої він так рідко бачиться з милою.
Після чаю сів до свого письмового стола і почав працювати.
Телефонний дзвінок перервав роботу.
"Хто б так рано?" — подумав Микола, піднімаючи трубку.
Почув голос Івана Думи. Голос був змінений, хрипкий. Відчувалось, що людина намагається бути спокійною, але це їй важко вдається.
— То ти, Іване? З приїздом. Коли приїхав?
— Сьогодні вночі. Ти вже не спиш? — чує Микола в трубці.
— Що ти, я вже написав сторінку, тобто одну п'яту щоденного плану.— Що сталося, Іване?
— До тебе можна? — чує Микола замість відповіді.— Ти сам? — упевняється Іван.
— Сам, звичайно, заходь,— запрошує Микола.— До обіду я буду вдома.
Микола повернувся до письмового стола. Цей ранній дзвінок приятеля, його змінений голос і те, що він хоче порадитись, хвилювало. Трапилось щось важливе. Коли б дрібниця, Іван не турбував би так рано.
До приходу товариша Микола вже не писав. Щоб не гаяти часу, сів переглядати ранкові газети.
Іван Дума приїхав швидко. Пропускаючи його в двері, Микола подумав, що з чоловіком щось неладне.