Тут тепло і затишно, незважаючи на те, що кабінет великий і не дуже добре умебльований. Секретарці, що ввійшла за ним, каже, щоб нікого до нього не впускала і сама не заходила, поки не покличе. Він має термінову роботу.
Тарас Іванович сідає за свій робочий стіл у вигідне глибоке крісло і відкидається на його спинку. Він почуває зараз велику втому. Перш за все, він втомився, розмовляючи з Миколою. А втомився, вже старий...
"Як швидко підкралась старість,— думає він зі смутком.— А мені ж лише п'ятдесят. Це ж тільки половина людського віку. В п'ятдесят літ люди ще женяться, мають дітей і виводять їх в люди..."
За дверима в його канцелярії якийсь шум, хтось до когось добивається, чути голоси — чоловічий і його секретарки, але він сприймає це, як крізь сон. Він сам собі дивується, що вся оця суєта канцелярська йому чомусь зараз цілком байдужа. Він має "термінову роботу", і зараз йому хочеться помріяти...
Заплющує очі і бачить себе солдатом під час війни. Він живий, рухливий, моторний, легкий. Пригадує окопи над Стрипою, де доводилось зимувати. Зима була люта того року. От сидять солдатики, дрижать, замерзають. Були й справді замерзлі. Тих уже ніщо не рятувало, але більшість тільки мерзла, а не вміла і не хотіла, лінива була порадити собі. Він, Лебеденко, ніколи не куняв, коли холод. Брав у руки саперну лопатку і копав землянку або поправляв бруствер; завжди щось робив, господарював, рухаючись, грівся. І не було випадку, щоб обморозився або простудився...
Пригадує часи голоду на фронті. Кожен солдат перед наступом діставав непорушний запас харчів. Це були консерви і галети. Свавільно ніхто не мав права доторкнутись до цього запасу. Але навіть кара смерті не лякала слабовільних. Більшість солдатів поїдала свої запаси при першій же нагоді, коли не було навіть в цьому ніякої потреби, а потім, коли наступав голодний час,— такі солдати лишались без нічого.
Тарас Іванович був і в цьому дисциплінований. Він був паном над своїм шлунком, мав сильну волю. Не раз йому доводилось ділитись з товаришем, який давно розпрощався із своїм непорушним запасом і тепер дивився на нього жадібними очима. "Колись умів панувати над собою, а тепер не вмію,— думав старий солдат, сидячи у вигідному м'якому кріслі.— Найважче не втриматись раз, другий, а потім пішло І пішло..."
Він знаходить виправдання для себе, і воно цілком справедливе: був час, коли Тарас Іванович до того дого-лодувався, що мало не дістав пелагри. Вона, властиво, уже підбиралась до нього. Почався було нервовий розлад, шлунок, до того часу здоровий, почав різко псуватись, всередині рота боліло. Лікарі спочатку не могли навіть визначити, що з ним, яка хвороба, і аж коли появились рожеві плями на руках, тоді було встановлено діагноз.
Врятувало посилене харчування і якісь там ліки. Тоді він втратив міру і силу панування над собою: їв і їв. Вийшовши з лікарні, не міг пізнати себе в дзеркалі. Звідти на нього дивилось з холодного скла повне до смішного, помолоділе, без зморщок, малознайоме обличчя. З того часу він уже не приходив до колишньої норми і ніколи не почував себе здоровим, а тут ще грип...
Подзвонив телефон — раз, другий, третій.
Тарас Іванович прокинувся від своїх думок. Потягнувся рукою до трубки, але телефон замовк.
"Дуже добре",— подумав старий робітник і знов поринув у свої думки.
Він зажмурив очі, і легенька дрімота вкрила сірим серпанком його мозок. В канцелярії знов піднявся шум. Тарас Іванович чув навіть уривки фраз, із яких зрозумів, що до нього хтось добивається, а секретарка не пускає, бо він має написати важливий документ.
В канцелярії замовкають голоси. Тиша. Видно, відвідувач вийшов або заспокоївся, і Тарас Іванович може знов помріяти. Він жалкує, що вийшов на роботу, бо вже зранку почував себе недобре, а потім зустріч з Миколою таки схвилювала його.
Микола для нього як хрещеник, адже він перший розкрив хлопцеві очі на життя, він перший навчив його любити те, що сам полюбив на зорі своєї юності і проніс у своєму серці донині. Гаєвський врятував йому життя, він гордиться своїм учнем.
Тарас Іванович думає, здається, свідомо, наяву, але й немов крізь сон. Він знає, що сидить не вдома, а в своєму робочому кабінеті, що заборонив впускати до себе відвідувачів. Шкода, що не сказав секретарці, що трохи нездужає. "Нехороше брехати,— думає він,— Коли б не збрехав, можна б тепер післати до аптеки за сердечними краплями, а тепер ніяково". Завжди вони з ним, ті краплі, а сьогодні, як на гріх, забув дома. Але нічого, посидить трохи, і все пройде.
Пригадалась чомусь раптом зима в Могильницькояу лісі. Чому саме зараз пригадалась? Може, тому, що якийсь холодок, мурашки пробігли по спині... Пробігли і нема, знов стало тепло, навіть цілком тепло. Навіть чоло вкрилось потом. Він бачить себе в кухні лісничого, діда Миколиного. В пекарській печі палає вогонь, і жар від нього іде на всю кухню. Він ясно бачить стару господиню, лісничиху. У неї болить нога, але вона не сяде, а, кульгаючи від плити до стола по глиняній долівці, готує їжу для солдатів. Вона завжди добра, уважлива, ласкава до них, чужих їй людей...
"Чому таке верзеться?" — прокидається на мить із півсну Тарас Іванович. Він знає, що давно вже нема ні тої господині, ні її чоловіка, ні навіть тої хати, яка давала їм захист від зимової стужі і воєнних негод.
Він бачить себе там ще не старим, бачить усіх солдатів — своїх товаришів. Ось рудий Сіманов, з великою лопатистою бородою... Його потім убили на фронті; он Жилкін, високий, худий, завзятий співак; он сидить Костя Надарашвілі з братиком Миколи, малим Євгеном... Кажуть, він уже лікарем, той хлопчик, а он... Як же прізвище того, кого зрадила жінка, він йому, неписьменному, листа читав? Ніяк не може пригадати. Він напружує всі мозкові центри, але прізвища не може пригадати, а сірий серпанок, що окутує мозок, все темнішає, все щільніше накриває його, аж в очах темніє, хоч вони давно заплющені... Хоче ще раз розплющити очі, та вже не може, темрява огортає їх і зовні, голова хилиться вперед і падає на груди. Вона важка, мов олов'яна, тягне за собою вбік усе повне тіло, і воно з грюкотом валиться на підлогу.