У містах, на заводах і в установах, на шахтах Донбасу, по селах України і всього Радянського Союзу з'явились нові люди, яких не бувало ніколи раніш. Це не були якісь приїжджі, а ті самі, що вчора, але... інакші. Усі їх знали по іменах і на прізвище, але іноді самі своїх не пізнавали. Неначе ті люди поскидали з себе стару шкіру, як гнилу одежину, і з-під неї виходили люди нові, свіжі, відмолоділі, з новими поглядами на життя, з новими інтересами і вимогами, з новим ставленням до праці.
На окремих шахтах з'явились шахтарі, які замість одної виконували по дві і більше норм за зміну. За ними тягнулись інші шахтарі, бригади. З'явились рекордисти, чого раніше не бувало. На вимогу робітників на заводах і шахтах плановики і нормувальники переглядали старі норми, виборені колись страйками, а тепер визнані самими робітниками непідходящими, бо свою робітничо-селянську державу робітникові обманювати негоже. При капіталізмі можна було занижувати норми, але при соціалізмі нв годиться, треба їх збільшувати.
Слухаючи по радіо про такі випадки, про ріст свідомості серед робітників, Микола згадував своє перебування на шахті 16—17 Будьоннівського рудоуправління, про свою працю і перевиконання норми на двісті процентів, що стало тоді приводом до перегляду існуючих норм виробітку і незадоволення серед деяких робітників. Зараз серце його переповнювалось гордістю за свою передбачливість. Хоч це, що діялось зараз в цілій країні, переходило межі його передбачень.
Минуло заледве кілька років, а як світ змінився! Щораз частіше з'являлись ентузіасти-виробничники не тільки серед міських робітників, але й по селах, у колгоспах і радгоспах республіки. Росла свідомість радянської людини, а зі свідомістю і добробут її.
Одного разу Микола прочитав у газеті про такого ентузіаста в селі, в якому десять літ тому був у гостях у куркуля Гирі. Цікава вістка не давала спокою. Адже це було знайоме село і перше, з яким ознайомився тут, на Україні. Отже, вирішив поїхати сам, подивитись на нього вдруге, поговорити з новою людиною, про яку писала газета, довідатись, як формувався її світогляд, зрозуміти її психологію.
Хотілось ще обов'язково побувати в колишній хаті Гирі, хто б у ній зараз не мешкав, подивитись на господарство, як воно зараз виглядає у нових господарів. Згадав комнезамівця Вудочку, що про нього розповідав колись Іван Дума, і драму, яка розігралась у куркульській хаті.
Не відкладаючи, поїхав.
Був знов, як і тоді, десять років тому, чудовий весняний ранок. До вокзалу доїхав трамваєм, купив квиток на приміський поїзд і через десять хвилин уже їхав до знайомого села. У вагоні, крім нього, було ще кілька жі-нок-селянок з найближчих сіл, розкиданих вздовж залізниці, які зараз, хоч це був тільки ранок, уже вертались з міста додому. Микола попробував було розговоритись з одною жінкою, але з його спроби нічого не вийшло. Жінка збивала його короткими репліками, явно не бажаючи продовжувати розмову. Втративши надію розговоритись, відійшов у кінець вагона, став біля вікна і задивився на поля, що пробігали повз нього, закосичені збіжжям не так, як десять літ тому, коли на них тільки бур'яни жирували. Задивився на ліси і переліски, на гіевеличкі дачні висілки і окремі будиночки серед зелені гаїв.
Чудесно було в природі: світло-сонячно, молодо, зелено.
За ним, на двох суміжних лавочках, розмовляло кілька жінок. Поговоривши про свої господарські справи, заговорили про дорожнечу, про те, що "нема ситцю, нема де лаха купити, нема цвяха в цілому місті, як так далі піде, то й зовсім не можна буде жити".
Якийсь молодий голос потішав, що все це буде, як тільки запрацюють заводи, як держава налагодить важку індустрію, то почне виробляти те, без чого зараз можна обійтись.
Микола мимоволі оглянувся. В кутку, біля самого вікна, сиділа дівчина років вісімнадцяти, худенька, бліда, але в її великих сірих очах світився розум і віра в те, про що вона говорила.
— Як то можна обійтися, — накинулась на неї жінка.— Щоб у держави та ситцю не було! Щоб люди хліба не наїлись досита, відколи Совіцька власть?
— Тут уже, тіточко, ви переборщили,— відізвалась дівчина,— По вас не видно, щоб голодували.
— А чого б я мала голодувати?
— Я ж і кажу, чого б ви мали голодувати, а нарікаєте на Радянську владу, що досі хліба не наїлись.
— Я про людей.
— А ви про себе кажіть, а люди за себе самі скажуть.
Жінка скоса подивилась на дівчину і замовкла. Вона підтягнула ближче до себе свій великий клунок і примостила в ногах, неначе та дівчина самими своїми словами загрожувала її добру.
— Ти мене не вчи,— буркнула.
Розмова в вагоні вщухла. Поїзд сповільнив хід і зупинився на якійсь станції. Жінка з великим клунком і з нею ще дві жінки подались до виходу. На лавочці залишилась молода дівчина з великими сумними очима. Микола хотів було підійти до неї, заговорити, але роздумав. Поїзд уже рушав, а наступна станція була його, треба було самому сходити.
Вийшовши з вагона, Гаєвський забув про дівчину і, не зупиняючись на станції, пішов уже раз ходженою Дорогою в село. Пригадував її через десять років.
Дорога залишилась такою, якою була, але довкола неї змінилась природа. Тоді обабіч дороги зеленіли тільки межі, порослі бур'янами, а ті поля, що вони розмежовували, чорніли запущені, незасіяні. Зараз же, як оком глянь, хвилювались-голубіли суцільні лани колгоспної пшениці, досягаючи аж того краю, де блакитне небо стикається з землею. Над ними висіли на золотих дротиках сонця солов'ї полів — сірі жайворонки — і* наповнювали повітря воскресним дзвоном кришталевих дзвіночків. Природа воскресла з мертвих. Земля, скинувши з себе білу сорочку і умившись дощами, одягла нові зелені шати. Як же вони пасували їй!
Микола йшов і усміхався сонцю, полям і жайворонкам над ними. Він був щасливий, що живе на оновленій землі, що доля судила йому бути свідком відродження країни, розбудженої з зимової сплячки, розбудженої бурями революцій, що доля дарувала йому бути свідком небувалих звершень і слави свого народу.
Він ішов, щоб побачити на власні очі, як у маленькій клітині-комірці будується те нове, велике, небувале. Таких комірок тисячі на всій величезній радянській землі, і з них складається могутня соціалістична держава.