Це викликало в селі сенсацію. Цікаві йшли на лан, щоб наочно пересвідчитись, що і як. Не обійшлось без злих жартів.
Коли Северка спитали, чим буде орати це поле, він сказав: "Піду до першої-ліпшої багацької стайні, коня за гриву і буду орати".
На таку репліку йому сипались такі словечка, що не вимовиш.
— Ти не вартий того, що кінь з'їсть за день,— кричав один, що мав коня в стайні.— Ти ж найгірший чоловік в усьому селі, ти п'янюга!
Северка це не бентежило.
Ось які були випадки з розподілом землі, який загалом, як тобі відомо, тоді не здійснено.
— Цікава наша доля, Іване,— сказав раптом Микола.— Куди вона нас не кидала, а закинула в цей затишний садочок, посадовила на лавочку, і от розмовляємо мирно. Можливо, що ще будемо членами одної партії.
— Я навіть хотів було спитати,— оживився Іван,— як ти зараз ставишся до цього? Колись, в Могильниць-кому лісі, коли я тобі пропонував вступ до партії, ти відмовився, спираючись на свою політичну несвідомість. Може, ти вже кандидат?
Микола заперечливо похитав головою.
— Поки що подав тільки заяву в наше студентське партбюро. Яке буде рішення — не знаю.
— Позитивне, яке ж може бути інакше,— сказав упевнено Іван, але, ледве докінчивши фразу, зірвався з лавки, видимо, когось побачив, бо, не питаючи товариша, в який бік йому йти, простягнув руку на прощання.
Микола, бачачи, що він більше говорити не хоче і чимсь схвильований, затримався на лавочці, і аж коли Іван зник за пам'ятником, він поволі пішов за ним.
Микола бачив, як Іван ішов, ніби скрадаючись, а попереду йшла пара — жінка і чоловік. В жінці Микола пізнав Ольгу Кирилівну.
7
До наступного понеділка Микола приготував розділ із повісті під заголовком "Сироти". Це був твір про безпритульних дітей.
Новим, невідомим і дуже важким тягарем для молодої Радянської держави на початку її існування була дитяча безпритульність — наслідок безперервних війн, а в зв'язку з ними голоду, тифу, сирітства. З'явившись майже стихійно, вона поширилась по всій країні і росла з дня на день. Кількість безпритульних зростала не тільки за рахунок дітей, що не мали батьків і пристанища, а й за рахунок таких, що втікали з теплих і ситих домівок, боячись кари за дитячі злочини, а то просто аматорів авантюрно-пригодницьких блукань.
Рекрутувалась ця малолітня армія з дітей від п'яти до п'ятнадцяти років і більше. Трималась переважно міст, великих селищ, курортів. Ходили групами, мігрували з місця на місце, подорожували всіма залізничними магістралями країни, всіма недозволеними способами: на дахах вагонів, над осями коліс, на буферах, у вантажних поїздах, заховані в тендерах паровозів,— де тільки можна було причепитися. Були випадки, що засинали, лежачи на осях вагонів, і звалювались під колеса, і ніхто не знав, чиї вони і звідки. Взимку поспішали на південь, на море, влітку перекочовували на північ. З-під вагонів вилазили запорошені, брудні, чорні, мов негри, в своїх дивовижних костюмах, що складалися здебільшого із рваного верхнього одягу, якщо можна назваг ти одягом лахміття, що заступало піджак, і таких же рваних, кольору сухої землі штанів. Втомлені від вічної безпритульності, завжди голодні і тому озлоблені на тих, що мали їжу і притулок, вони були злі і кусались, як маленькі звірки, коли хто пробував затримати кого з них або як-небудь скривдити.
Чим харчувалися ці діти? Напевно ніхто не знав. Викрадали харчі з кошиків жінок на базарі, з лотків перекупок, з прилавків крамниць, з кишень роззяв. їх боялись затримувати, бо були озброєні ножами, лезами бритв, чим попало. Вони не пред'являли претензій ні громадянам, ні державі, але кожен свідомий громадянин, який мав сам що їсти, почував себе до якоїсь міри винним, що ці нещасні діти поневірялись по вулицях міст, не маючи ні їжі, ні сну, ні відпочинку.
Боротьба з безпритульністю велась в державному масштабі, але покінчити зразу з усією масою безпритульних було неможливо.
У підземеллях харківського вокзалу щодня ночували сотні таких безпритульних. Спускались вони туди і вилазили звідти їм одним відомими люками. Ватажком у цьому підземеллі був старий злодій, який учив охочих свого ремесла. Він ходив голий, бо було душно від печей, що подавали гарячу пару в радіатори вокзалу.
"На роботу" він не ходив, бо під час одного "скоч-ка" вивихнув ногу. Цигарки і марафет 1 носили йому безпритульні — його учні.
Під Харковом відкрито колонію для безпритульних,
Марафет — наркотики (злодійський жаргон).
але цього було мало. Необхідно було влаштувати десятки таких закладів, щоб охопити усіх бездомних.
У Харкові в той час почалось асфальтування вулиць. Роботи велись старим примітивним способом. Асфальтову масу готували у величезних залізних казанах посеред вулиці, з них черпали лопатами цю масу і подавали на місце. Підвечір чани пустіли, але під ними ще залишалось непогасле вугілля і вони були теплі. Як тільки робітники покидали місце роботи, діти залазили у ті чани на ніч. Це ті, що або ще не знали про підземелля вокзалу, або просто туди не вміщувались. Уранці всі ці діти вилазили з остиглих за ніч чанів брудні, чорні від сажі і так ходили цілими днями по вулицях, світячи тільки білками очей і дірами на колінах, вижебруючи у перехожих копійки на шматок хліба.
Отож тему для своєї повісті Микола взяв із життя цих безпритульних.
Це була сумна історія. Чи мала вона на меті викликати жалість у ситого непмана, який всім своїм ситим виглядом різко контрастував з голодним оточенням? Може. Це не була повість-одноднівка, які писали колись буржуазні письменники для різдвяних номерів газет і журналів, це була проблемна річ. В повісті ставилось питання про генезу зла і про його ліквідацію, про засоби боротьби з ним.
Розділ повісті, що його прочитав Микола перед великою аудиторією, яка вщерть заповнила зал клубу, викликав жваві дискусії.
— В літературі це була перша повість в такому жанрі. Критики, що виступали на вечорі, підкреслювали велике значення ідеї повісті; говорилось і про майстерність автора. Ім'я Миколи Гаєвського набирало розголосу, про нього заговорили і в інституті, в якому він навчався.
Голова зборів написав йому того вечора записку, в якій пропонував звернутись до державного видавництва з проханням надрукувати повість окремою книгою, а сам обіцяв опублікувати прочитаний розділу місцевій газеті.