Гостинний город Городок — на прадавнім гербі городоцькім — одчинені ворота під трьома вежами, і дощ сполокав землю, і пахне медом над Городком, і йдуть гості до Городка — одчиніть ворота, городча-ни, одчиніть же ворота,. таж' одчиніть ворота широко — славних гостей до вас провадять, наваріть доброго пива, та заставте столи щедро, та не шкодуйте короваїв пишних, та дичини, та птиці, та вина — дзвоніть у всі дзвони гучно — славних гостей стрічайте — гайдамаків до вас на останню, на пишну учту провадять, назад руки їм пов'язано, канчуками спини посмуговано, неволею душу потавровано.
Заціпенів Городок.
Верещиця стишилась.
Млин став.
Коні не іржуть.
Дзвони то мовчать на святім Івані, то на сполох бовкають.
Гайдамаки ідуть. Із-під Умані, аби в Городку погибель прийняти.
Тільки ворон, ворон та й поб'є тебе...
Коли Василь Швець чумакував, то не доходив до Городка. Ходив у Крим, убирався у крамну сорочку, а воли ремиґали, сиві воли та полові, а мандрівка з весни пахла, і важниці готові були, мажі були готові, й дороги — од дому ближча, додому дальша.
Коли гроші у кишені бряжчать, то в шинкарки чарки видзвонюють, а коли грошей чортма, то душу заставиш молодій шинкарці. Сип солі, яка буде, а вже' чумак їсти буде, наварила лободи та й без солі без води, з рака смальцю натопила та й вечерю посмачила, ой гоп по вечері... Ой зацвіте маківка, та заплаче матінка по синовій голові, що синова голова в чужім краї полягла...
Коли Василь Швець чумакував, то не ходив до Городка. До Криму ходив. Один лиш раз ходив. Молодий ще, то тільки раз ходив.
А шинкарка його зваблювала, очима грала, й намистом побрязкувала, і підківками, й мандрівка йому пахла.
Шукали гайдамаки на вістрях вил собі та Україні долі.
Шинкарка його зваблювала. Гарні груди шинкарка мала. Не одного звабила.
Старий Остап молиться до чудодійних образів: аби не зневірились довіку, аби ножі не затупились...
А царицина золота грамота — то сама лиш омана, коли б не та омана, коли б не та цариця, не далися б гайдамаки, бо ще ножі не були заржавлені, лиш закривавлені.
Старий Остап читав святе письмо: "І коли дене-котрі говорили про храм, що він прикрашений дорогим камінням і вкладами, він сказав: прийдуть дні, в котрі з того, що ви тут бачите, не зостанеться каменя на камені, все буде зруйновано.
І запитали його: учителю, коли ж се буде? І який знак, коли це можна сподіватись?
Він сказав: бережіться, аби вас не ввели в оману.
Бо чимало прийдуть під іменем моїм, кажучи, що це я. І час цей близький: не ходіть у слід їх..."
То в Галичині села, що самі тільки назви склади докупи — як слова в пісні, а вже пісня ніби сама співається, і міста так само, і містечка: Калинів, Вишня, Явірки, Туринка, Хмільове, Страдче, а Суховоля, а Купеч-Воля, а Сухий Потік...
Барви всі притишені, пригашені, ледь приглушені, нема тої яскравості, що над Дніпром, так ніби якийсь смуток, якась печаль зітерла тоту яскравість.
А дівчата, однако, гарні,, хоча брови — колосками над сивими очима, а не чорні соболі над блискучими черешнями.
Стоїть дівчина боса, ноги запорошені, йшла пішки від села, голова чорною хустиною на знак жалоби прикрита, а заплакана, а за день змарніла.
— Йой Василечку, йой мій Василечку, а що то з тобою робитимуть, а що ж тобі заподіяно, а люду сила надівколо, і лихо крильми над Городком б'є, на дзвонах тримається, уділ падає, звідусіль нарід зігнано, аби дивились, як то гайдамаки смерть прийматимуть, йой сину, йой братику, а що тобі пороблено, а на тобі сорочка чорна, а уста твої води і голублення спраглі, а очі твої кого помежи нас шукають?
Гарну учту для тебе в Городку зрихтували, вина-меду у жбанах понад вінця, і утіхи понад вінця, і радості, і сміху, йой, що того сміху вже — аж плачу не втримаєш, ані голосіння.
Цсс. Тихо.
То дзвони дзвонять.
Як я чумакував, то не ходив сюди. До Криму ходив.
А тут по мені дзвони дзвонять.
А що то за річка, яке їй Ім'я?
А що то за церква, яке їй ім'я?
А що то за люди стоять, яке їм ім'я? Нащо їх на майдан зігнано? Аби зі смерті моєї потіху мали? Аби од них наругу прийняв? Об чім гайдамака думати має, коли смерть просто в очі косою тне? Об тім, як би ту косу та видерти із рук костомашиних. А вже не порятуєшся, бо той кінець .певний, як певне те, що було до мене і по мені буде.
А то що?
А то моя душа.
АнІ не скривавлена, ані не заплакана, ані не засмучена — біла-біла, маленька така, в мене на долоні, тримаю сам свою душу в долоні, коли схочу, то випущу, не дай боже смерті в чужині умерти, що то за ріка, що за церква, що за люди... Казав колись дід Остап: у житті — як у міхові з бараболею: раз — одне зверху, а перетруси — то інше зверху...
А вони плачуть — по мені плачуть?..
Чи то коси у них в руках? Чи вила? А дзвони б'ють — на сполох, не за упокій?
А з моєї шибениці смолоскипа зробити — гарно буде.
Та річка — як у Вербках, і дзвони як удома, і люди як удома.
Не дав бог смерті в чужині умерти.
Гадали, в чужину пригнали? Додому привели.
Плачуть. Хустинами очі витирають, на сполох дзвонять.
Гадали — на пострах пригнали через усю Україну? — Ні, смолоскипа зроблять.
Шинкарка зваблювала. Гарні груди мала шинкарка.
' Плачуть. Одна земля:' шибеницями в'язана, палями збита докупи. Казав дід Остап:
— Гірко стояти над могилою батьківською, а ще гірше не Мати предківської могили. Не знати, де праху предків уклонятися.
Моя душа в моїй долоні. То я їм віддав. Вони по мені плачуть.
У дзвони дзвонять. Гарно дзвонять, свої дзвони дзвонять, земля праху не вивергне. Своя земля, у ній зостануся.
Король полювати зволив. Оленя цькували.
Біг олень просікою широкою, а втекти не міг. Попід ноги йому чвиркали кулі й змітали легенькі хмарки пилу. Якби яка птаха недолужна. З поганським голоском: цьвік, цьвік. Хоча б твар у твар стали, а то з-за прикриття уздовж дороги, широкої, як ріка,— цьвіть, цьвіть — і хмарка пилу.
Став олень, перечепившись утомленими ногами через дерево, упоперек дороги звалене.
Убік — то кулі з-за прикриття. Назад? То кулі уздовж дороги. Хоч би вже котра втрапила. А то насмішкується — цьвік, цьвік,— то поки мить розмірковував, королівська куля його вразила. Чатувала тут, за деревом, що бурелом упоперек дороги кинув. Або ж не бурелом, хтось лукавий кинув, аби йому біг перепинити. Король полювати зволив.