Уже випливли на середину ріки, коли берег заворушився темними постатями, засіяв мерехтливими вогниками. Невеликі співучі грудочки води, здиблені навколо човна ворожими кулями, на диво були схожі на неспокійних блакитнокрилих крячків, що з криком падали на ріку. На березі всі полегшено зітхнули.
— Спасибі. Від Червоної Армії спасибі, — лівою рукою потиснув командир тверду руку Тимофію.
— То вам спасибі. За все спасибі. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона чиста у мене. — Рішуче рвонув Тимофій комір верхньої полотняної сорочки, і дрібні ґудзики росою посипались під ноги.
— Не треба, — усміхнувшись, вийняв пакуночок з кишені, сказав кулеметникові, щоб перев'язав плече Іваненкові, а сам підняв руку вгору, і кров із пальців потекла в рукав.
— Як ваше прізвище?
— Горицвіт. Тимофій Горицвіт.
— Горицвіт? А моє Марков. Чим же вам віддячити? У мене є...
— Нічого мені не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революція прийшла... — він захвилювався. Хотілося багато чого сказати, але говорити з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустіла кров сіялась і сіялась на синювату осінню траву. І він уже рівним голосом поволі додав: — Ви в Івчанку ідіть. Там коли банда і наскочить — відіб'ють її люди.
— Бувайте здорові, — побілілими, безкровними, що аж зморшками взялися, устами Марков цілує Горицвіта і, притуляючи до грудей сповиту поранену руку, прямує луговою стежкою до хат. А Тимофієві і досі здається, що кров командира токує по узбережжю, втискається в пісок, як неглибокі жолудеві наперстки.
"Славні хлопці", — так, як батько про своїх синів, думає він, перебираючи в уяві мимохідь схоплені риси воїнів, не знаючи, що й вони зараз також думають про нього, згадують добрим словом невідомого чоловіка. І та сердечна допомога, що не так би могла закінчитись — смерть же поруч ходила, піднімає Тимофія у власних очах, наливає радісним чуттям. І тільки згодом прокидається турбота, що бандити можуть забрати коні. Чуйно прислухається до того берега. Вода чітко передає сердиту мову і лайку бандитів. І раптом він чує голос Сафрона Варчука.
"Чи то здалось?"
Згодом чорні постаті підіймаються вгору. Потім загупали копита і тупіт подаленів, затих...
Сафрон Варчук розпізнав Тимофія Горицвіта, коли той пірнув понад кручею в чагарники. Пізнав і так перелякався, що дрібні краплини зразу ж запарували на його плескатому лобі.
"А що коли він помітив мене?"
Майже навколішках виблагав роздратованого невдачею Крупяка розділити банду: більшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах.
Наближався світанок.
Круглими, збільшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно думаючи одне й те саме: чи помітив його Тимофій, чи повернеться на цей берег? І, як більшість релігійних людей, у критичну хвилину він зі своїми справами з жаром фанатика звертався до бога, слав йому невміло складені молитви, щоб Тимофій приплив до берега.
І вдалині біля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув і за молитви і за бога.
Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на ньому на увесь зріст стоїть високий дужий чоловік, неквапно і вміло орудуючи веслом. М'яко стукнувся човен у пісок. Тимофій вискочив на берег, і в цей час лунко гримнув постріл.
Сафронові на мить здалося, що то його серце розірвалося. Він мимоволі обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофія.
"Похитнувся", — зрадів і руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофій з незвичною спритністю влетів у Буг, і не скоро його голова піднялась над водою, знову зникла і знову з'явилася.
Бандити вискочили із схованки. Вода затріпотіла то невеликими крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурівши од переляку і злості, плутався під ногами бандитів, тикаючи пальцем на поверхню ріки:
— Он він! Он він! З'явився!
— Та відійди ти... двоюрідний брат Гальчевського! — нарешті визвірився на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорізаними очима, що стояв на варті біля мосту. — Не повилазило нам!
І Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова Горицвіта, він механічно вказував рукою в тому напрямі.
Холодна вода окропом ошпарила Тимофія. Тіло зразу ж почало горіти і стягуватися в клубки. Проворними рухами він під водою зірвав з себе чоботи, піджак, ривком піднявся угору, на всі груди вдихнув повітря і знову занурився в ріку.
Міцні стужавілі руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув, як навколо нього шльопали кулі — вуха наче пекучим клеєм залило. І вони почали боляче пухнути,
"Нічого, Тимофію. На тебе ще куля не вилита", — потішав себе, як і на фронті. Під кулею він розумів не шматок свинцю, а смерть, бо не раз Тимофій був поранений. Не тільки потом обкипіли його георгіївські хрести, що лежать в куточку скрині із темними плямами чесної солдатської крові на чорно-оранжових стрічках... Навіть у думці не припускав, що він може бути зараз убитим. "Поранити можуть. Так це не новина. А річку перепливемо". І вода аж шипіла, розступаючись перед ним. Розсікав тугі підводні течії, могутніми плечима з розгону кришив крутежі, кожною клітиною відчуваючи рух студених наелектризованих м'язів ріки. "Нічого, Тимофію, на тебе куля ще не вилита". І, весь у тугій напрузі, не чує, що кров його уже доточує річку.
Раптом сталось щось незвичне і страшне. Якась лиха сила пересмикнула всім тужавим тілом, перегнула його, скрутила болюче поранені кості і заморозила їх. Тріпонувся так, неначе із каменю виходив. Руки, голова, плечі послухались — ожили, а скорчені ноги закаменіли і потягнули його донизу.
І Тимофій усе зрозумів.
Востаннє піднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув берег у світанні. І чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль чогось, що ніколи не прийде, охопив усе його напівживе тіло. Він навіть не подумав, що це був жаль непрожитих років, тих років, які оселились у найкращих його сподіванках, а наяву ще не приходили. Тільки тепер він наближався до їхньої грані і вже відходив од них назавжди... Може, Докія, Дмитро... І очі його подобрішали. Усе життя, усі видіння за якусь хвилину перейшли перед ним, як проходить безсмертне військо повз убитого товариша.