— Цілий день в печі варив би, цілу ніч на печі спав би і був би господарем на всю губу, — ворушить Іван цурпалками рудих вусів, і розгонистий сміх розсипається по хаті.
— Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, — розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марійка. А глибоко засіла думка довбає своє: "Гарний, гарний, нічого долю гнівити, тільки бідний, аж синій. Коли б за багатшого зятя видати втіху невсипущу", — і зупиняє заволожені очі на посмілілому обличчі Югини, пригадує своє дівування, сльози в економії Колчака. "Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхні серця — нехай буде так... небагато ж поля того, худоби біс має..."
Вони обоє залишаються в сутінках. Гриць довго не може знайти шапки, потім жмакає її в руках, знову кладе на лаві і рішуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тільки не дивилась на нього — стояла наче в глибокій задумі, мовчазна й покірна. Не знав, що сказати і зопалу промовив, що першим спало на думку:
— Югино, поцілую тебе на прощання.
— Для чого?.. — затуманено глянула на нього і знову похилила голову.
І ці слова, зовсім несподівані, збентежили парубка. Коли б вона сказала "не треба", "не хочу", відхилила його руки — це все було б так, як і годиться робити в таких випадках. А це — на тобі — "для чого?" Мовчанка, наче непроханий подорожній пройшов по хаті, лягла біля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподівану тишу. І раптом чує, що якийсь перестук стугонить у його руці, просучується в долоні і котиться до передпліччя. "Так це ж серце Югини", — раптово догадується Григорій, і таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в житті тремтить дівоче серце в його руці), що, і сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплів руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям і пересохлими устами, якось навскіс, незграбно торкнувся нижньої губи і вигибу на підборідді молодої Бондарівни. Дівчина висковзнула з його обіймів, і він з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипіли в сінях двері, Григорій одягнув шапку і несміливо підійшов до Югини.
— На добраніч!
— Всього доброго вам, — промовила тихо і тоскно.
— Югино, можна буде в ту неділю прийти? — захвилювався і знову скинув шапку.
— Приходьте, — ледве ворухнула губами і подала тиху руку.
XXVII
Полуднували на ходу. Старий Варчук поспішав скосити перестиглий овес і підганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце — чи впораються до вечора?
— Натисніть, натисніть, хлопці, — загаялися. А тепер не косовиця — одна мука, — хмуриться на косарів і злісно, аж бренчить коса, в другий раз збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє батька: люто витріщує очі й відстовбурчує губи, але зразу ж прибирає покірного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.
Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи — попався на злісному здиранні лика — і тепер не дуже спішив махати грабками: хай наймити стараються, з них він очей не спустить.
"Сварився" перестояний овес — вдариш косою і тільки піднімеш грабки, а з землі, обрушуючись, підскочить підкошений з двох боків загривок і насмішкувато "свариться" на косаря — достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тільки зерно обіб'єш і гриву зробиш. От і стружи його по вершечку та лови на косу по кілька стеблин, що раз по раз припадають до стерні, як горобці в поросі, і, підводячись, насмішкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечір, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покіс, перекинув грабки на плече і буркнув наймитам:
— Ви ж іще з росою покосіть, не лінуйтесь тільки! — та й пішов, сутулячись, по межі, високий, цибатий, за ним покірним псом брела тінь і здавалось, що кінець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькі плечі.
— Або ти, сину, коси, а я піду додому, або я піду додому, а ти, сину, коси, — проводжає Карпо батька хитрими сірими очима. Варивон пирхає, і старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо повертається до косарів. Та вже три коси водночас шаржахають, і водночас три човники скидають на покоси білі паруси, а на обличчі Карпа така хазяйська ретельність і так старанно рухається циркуль його вигнутих ніг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий сміх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба і пробасив:
— Закуримо, щоб тещина рідня почманіла, — і вже звичним голосом, наче остерігаючись, додав: — Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас є такі, що тещу придбали.
— Це хто такий, значить? — дивується Варивон.
— Як хто? — аж присідає Карпо і з перебільшеним здивованням б'є себе долонями по колінах.
Грицько лежить на покосі і недовірливо мружиться на Карпа.
— Чого ж ти, невинна душа, лежиш і мовчиш, мов і не до тебе чарка п'ється? Надибав собі вже тещу? — впивається Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем і примирливо відповідає:
— Надибав.
— Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається... — багатозначно підморгує, і рожеві пухкі щоки починають легко коливатися.
Обурення пересмикує Григорія, набухає всередині, але він уперто мовчить, тільки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вівса. Насуплюється і Варивон. Позлословити і він уміє й любить. Але ж на таку дівчину, як Югина, бридко наводити тінь, хоча б вона й не доводилась ріднею. Одначе Карпо не помічає настороженої тиші, продовжує скалити зуби:
— Медову дівчину вибрав.
— Помовч! — застережливо кидає Гриць, і очі його недобре туманіють.
— Станочок...
— Заціпило б тобі! — підводиться з землі Григорій.
— Литки у неї... — смакує Карпо і радіє, що вивів із терпцю такого спокійного парубка.
— Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобі! — роз'ярено ступає вперед Грицько. — Коли купив руки, то вже думаєш, що в серце можна плювати! — і насувається зі стиснутими кулаками на Карпа. Той відскакує в овес, налякано і здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона.