— Да, горілка до добра не доводить, — погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарікався пити, але при першій зустрічі із чаркою забував попередні гріхи.
У місті Пантелій довідався, що родини партизанів знаходяться у лівому крилі в'язниці, і почав вивчати усі підступи до проклятого місця.
Здавалося б, уже пора було іти до партизанів, та Пантелій почав блукати напівмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок військового коменданта, і не так будинок, як розчинений гараж, біля якого стояло кілька машин. Спочатку майнула радісна думка — вибрати зручний час, вивести машину і, паном діло, приїхати до партизанів. Але потім назрів інший план, і Пантелій, переповнений гордовитими думками, поспішив до своїх. Повернувшись у лісок, він гаряче почав доводити Дмитрові:
— Мені дайте тільки шоферів, і я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..
XXX
Всі в камері, прикипівши до підлоги, чекали цього, але постріли для всіх прозвучали однаково несподівано і страшно.
Оту уявну лінію між небуттям і життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обірвались останні хисткі нитки просвітку, і здалося, що не вартовий стукнув біля дверей, а сама смерть стала на порозі.
— О-о-о! — схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи із рук іржаві, вкриті кривавим потом грати. В її розширених очах не могла уміститися картина розстрілу, хоча про це стільки думалось-передумалось. Але неначе зрозумівши, що вже ніколи не бачити їй своїх земляків, які стали стократ дорожчими і ближчими в часи лихоліття, вона беззвучно заплакала і забилася головою об вогку стіну.
Перед очима Югини на мить, віддаляючись, проплив образ Докії, і, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помічає, що в страшні хвилини думка і уява навіть неможливе можуть так наблизити, освітити, як освітлює вночі блискавиця загорнутий у темряву небокрай. І коли в її пам'яті мимохіть ворухнулося слово "блискавиця", вона справді побачила горобину ніч, розвержену синюватобілим сяйвом. Як дві стіни, зближаючись, вирізьбились зустрічні ліси, а поміж ними, у просвітленій до блакиті брамі, що підійшла до самого неба, з'явився Дмитро. Діти — відчувала — були в цих лісах. Вірилось, що Андрій з Ольгою врятувались і, здалося, позад себе почула дзвінкий голос: "Мамо, ми живі!" А як же Дмитро? І, наче чуючи її вболівання, чоловік підвів голову, і вона не пізнала його очей: такі були суворі, грізні, аж закипали у чорних чоловічках лихі іскорки. Отакий він, певне, завжди буває в бою. І горе тому, хто стрінеться на його дорозі — лише одним поглядом може навіяти жах. А їй хотілось побачити його ласкавим, як у ті останні дні, коли приїжджав у партизанський район... Невже більше не буде Дмитра? Ні, ні! Не так! Невже більше вона не побачить Дмитра?.. Невже діти підходять до нього?..
Як постріл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об підлогу, і в дверях стислися чорні тіні. Мигнуло світло лампи, першим у камеру увійшов перекладач, за ним — гестапівці, а позаду — перекошений Крупяк. Не підводячи голови від паперів, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рівним голосом прочитав те, що було давно відомо кожному. Усіх жінок було визнано за партизанів. Коли було названо останнє прізвище, підтягнутий фашист ступнув наперед і різко, з надривом, скомандував:
— Роздягайсь! Одежу скидати сюди, — показав пальцем на середину камери, — взуття — сюди! — підійшов до стінки рівно, неначе маршируючи.
Смертельна блідість заливає обличчя в'язнів. Когось перетрушує лихоманка. Одерев'янілі пальці ніяк не можуть розстебнути ґудзиків.
Скидає Катерина пальто, скидає сачок, блузку, спідницю, розшнуровує черевики, стягає панчохи.
— Не треба, — вказує фашист пальцем на панчохи. І ці слова виводять жінку з напівзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зриває панчоху, жмакує її в руках і кидає ворогові межи вічі.
— Забирай! Забирай! Давись! Зі своїм проклятим Гітле-ром. Щоб вас усіх розперло!
Дужий удар волохатого кулака відкидає її у потемнілий од вогкості і цвілі куток. Фашист, неначе маршируючи, наближається до жінки, б'є її чоботом в спину, неквапно, методично.
Шпалерами стоять гестапівці в коридорі, чорними тінями заґратували роздягнутих, в самій білизні, людей. Студена роса зразу ж опікає ноги, і Югина тільки тепер, за двором, помічає, що перед нею мигтить одна чорна, а друга біла нога... Ага, то ж Катерина в одній панчосі.
Висока зоряна ніч недосяжно розкинулась над головою. У небі двома рукавами війнув Чумацький шлях, а то іще є Великий шлях на землі... Колись уночі вона їхала на возі, а поруч ішов Дмитро, мовчазний, притишений, як літня година... "Невже іду до своєї смерті?" Наче болісний крик виривається із грудей. І швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за іншою, і неодмінно в них бачила то дітей, то Дмитра, то свою матір, то Докію, то батька, а потім знову зразу усе наче обрізало: "Невже іду до смерті?"
І раптом очі осліпило примеркле сяйво двох куп піску, що стиснули чорний отвір. Біля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де їх будуть розстрілювати. Ні, ведуть далі... Це засипають убитих.
Вдарили постріли. О, навіть не довели. Розстрілюють серед дороги.
Падають люди. Чого ж вона не падає? Хтось застогнав, і вартовий, — чи це, може, здається? — перегинаючись, осідає на землю, випускає гвинтівку із рук. Знову лунають постріли. Вона падає посеред дороги, але ж зразу, неначе її струмом пересмикнуло, зривається на ноги. Чи вона божеволіє, чи й справді чує суворий голос Дмитра?
Із землі теж підводяться люди, яких вона вважала мертвими, і кудись біжать.
— Наші, наші прибули! — чує голос Катерини Прокопчук, в якому бринять і радість і сльози. — Югино! Наші прибули! Наші! — цілує її вуста, і сльози пересмикують обличчя молодиці.
— Югино! — охоплюють її дужі руки Дмитра. — Югино, де мати, діти?
Вона навіть не пам'ятає, що говорить. Тільки Дмитро зразу ж кудись відбігає, а її якийсь партизан бере за руку, підводить до приглушених машин, підсаджує в кузов, звідки вже тягнуться до неї вогкі руки Катерини Прокопчук.