"Чуєш, любий мій?" — говорив погляд дівчини.
— Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? — підштовхнув її трьома пальцями Карпо.
— Подивись, як Ларіон Денисенко "вісімки" пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнілий чолов'яга пильно цілиться очима в двері, але, зробивши два кроки вперед, невідомою силою відштовхнувся до лави.
— Ух, ти, холеро, — насторожено дивувався Ларіон і знов пильно цілився на клямку.
У сінях Марта обвила руками Дмитра:
— Чув, чув, що сказано?
— Та чув же. Побачать іще, — одхилив дівчину від себе. Над ґанком висіли важкі кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечірній промінь сонця з відчиненої хвіріки освітив Марту, Дмитра і погас — хтось з вулиці зачинив хвіртку.
— Виберу пору, коли старий роздобриться, і скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив...
— Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай і дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горіх у шкаралупі, — сперся рукою на волоський горіх.
І раптом здригнулася дівчина, обернулась до воріт: з вулиці розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.
— Невже до нас? Невже до нас? — скривилась од болю.
Розчинилась брама.
Закосичені кольоровими биндами, підлетіли під ґанок задимлені шпаки, і Митрофан Созоненко в шапці-макітрі підвівся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цілу голову за батька Ліфер. Він зразу ж злісно закліпав на Дмитра.
— Марто, батьки дома? — витираючи піт з рудого обличчя, усіяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дівчині ржаву руку.
— Дома, — обернулась, здригнулось плече і, похиливши голову, дівчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Ліфер, дивлячись згори вниз.
"Ворон ворону око не виклює. От і просись тепер", — засмоктало всередині Дмитра. Зійшов з ґанку і важко опустився на невелику вогкувату лавку, затінену вишняком.
Від болючих думок щось обривалось у ньому і здавалося — вечір ставав невидющим і важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатні двері, і жмут п'яних голосів долетів до Дмитра.
З сіней вийшов Сафрон, попрямував до воріт і довго, як пляма старого портрета, чорнів у рамці розчиненої хвіртки. Навколо нього все більше густіла синь, і нарешті темінь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через поріг.
"Неначе окружне начальство... Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Ліфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия візьме. Брешеш, щоб я дівчину в баришницькі руки віддав..."
— Кого виглядаєте; Сафроне Андрійовичу?
— Та...одного гостя, — тихо з паузами озвався голос Варчука.
— Видно, важливого? Бачу: кілька разів виходили. А ви спроста не будете... — заклекотав смішок, і Дмитро недочув останніх слів.
— Гість порядний.
— Чи не Омелян Крупяк?
— Він. А ти звідки знаєш?
— Ще б не знати.
— Він на Покрову іноді заскакує до мене. Це дорогий для нього день.
— Ще б не дорогим був. Врятували тоді Омеляна. В двадцять першому діло було... Навряд, щоб він сьогодні прибув.
— Щось трапилось? — глухіше забриніли тривожні нотки.
— Ні... Омелян, здається, на повишення пішов, — і в отих останніх "ш" зашипіла погано прихована заздрість.
— Хлопець меткий.
— Який там меткий! Безрозсудний! Хіба він має право приїжджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мірошниченко як пронюхає... Теж мені завзяття.
— Ну, ти цього не говори. Сміливий! А коли до мене приїжджає, то ніяке погане око не побачить.
— Тепер не сміливість, а обережність більшу вагу має. Не ті часи.
— Так що ж з Омеляном?
— Прочував краєчком вуха: у Вінницю послали його гостювати. Там у відділі Академії наук Отаманівський сидить — чоловік не без інтересу. Прямо на виду ожив, відколи Грушевський з-за кордону повернувся.
— Щось холоднувато, ходімо до господи.
Вогник сірника пташиною забився в ліхтарі складених просвітлених долонь, на мить вирвав з пітьми половину нахмуреного обличчя Варчука і погас. Тихо, наче од вітру, скрипнула хвіртка.
Сафрон зупинився.
— Хто там?
— Це я, — озвався старечий жіночий голос.
"Матір Варчука", — пізнає Дмитро. І мов крізь туман в уяві побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обібравши до нитки, Варчук прогнав із дому. Тільки дякуючи Горпині найняв комірне, і то подалі від свого будинку: все менше ходитиме.
— Іди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Під шелест кроків невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.
— Добрий вечір, сину. З празником тебе, — тремтить сумовите несміле слово. Так, мовби воно когось просить і боїться, боїться.
— З празником, мамо, — металево натягується голос. — Ви не могли кращого часу вибрати, тільки тепер, коли гості?
— Я думала, сину, в свято...
— Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стіл разом із людьми.
— А чого мені за стіл... Відсиділось моє. Я до челяді піду. Холодно в мене в хаті. Вогкість у кості заходить. Згадала, як ми разом жили, як я тебе доглядала... Ти не сердься. Я до челяді піду. Софія мене не зобидить.
— Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима. І так мені з вами... Доки ви вже будете мої пороги оббивати? За комірне ж плачу. Катанку купив. Так ви забрали собі в голову, що гроші в мене як полова — лопатою гребу.
— Сину, я ж тобі усе, усе віддала.
— Віддали! — перекривив. — Заберіть собі те, що віддали. Наче не знаєте, що ваш грунт злидні відрізали. Хватить пекти мені очі своїм добром. Було, та загуло.
— Сину! — Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув. — Я ж мати тобі, а ти до мене гірше, чим до худоби. Непотрібною стала. Я і сама б хотіла скоріше померти. Так живою не увійдеш у землю. Я ж тебе своїм молоком годувала...
— Гаразд! — скипів Сафрон. — Хай у вас я відро молока випив. Завтра вам Софія принесе повнісіньке відро. Хватить? Ідіть! — І швидкі кроки сердито загупали по ґанкові.
"Яке страхіття, яке страхіття цей Сафрон!" — охопив голову обома руками Дмитро. Він навіть не міг подумати, що можуть бути у світі такі безсоромні слова до матері, до жінки. "Треба буде чимсь допомогти старій... А Марта не виходить... Ніколи він по-доброму не віддасть за мене. Це не чоловік..." — і не знайшов потрібного визначення Варчукові.