Але на новому місці нічого не спіймали.
— Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь, а риба сердитих боїться. Вона любить таких лагідних, як я. От побачиш: зараз півтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще більша. — Варивон витягнув снасть і розвів руками: — Нема. То ти бовтом неправильно бив. От коли ми вирубаємо ополонку на тому вигині — вся риба наша. В мішок не вмістимо. Доведеться штаненята скидати.
Вирубали нову ополонку.
— Ну, прислухайся, Дмитре, жену цілий косяк до тебе.
І не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтіло сухе держало і трепетним хвилюванням обізвалося в усьому тілі. Миттю рвонув снасть до себе.
— О! — тільки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт і побіг до ополонки. Заклекотіла вода в топтусі. Звиваючись, велика щука так била міцним крапчастим хвостом стіни снасті, що аж вигинались вони.
— А що я казав? — обома руками вихопив рибину Варивон і кинув на лід. — Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й ще більша. Став скоріше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься... Ти подивись, подивись, — раптом показав Варивон рукою вдалину. — Що то за рибалка понад кручею ходить?
— Хто його зна, — обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. — Хлопчик якийсь.
— Даю голову на відріз — це твій рибалка.
— Андрій?
— Андрій. Як же він міг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо?
— Я йому прийду!
— А ти не дуже. Твоя, горицвітівська, порода в ньому, — і Варивон кілька разів махнув у повітрі бовтом.
Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу.
— Що, неправду я говорив? — сміючись, запитав Варивон, коли Андрій з бігу перейшов на хід, з опаскою поглядаючи на батька.
— Йди вже, йди, — примружившись, Дмитро з любов'ю оглядає хлопчака, який нерішуче зупинився біля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув ніжними сріблясто-синюватими котиками.
Хлопчик зразу ж повеселів і бігцем кинувся до рибалок.
— Тату, спіймали щось? — в чорних блискучих очах запромінилась радість, розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко було як забите димчастою порошею.
— Скільки разів упав, поки з кручі спустився?
— Тільки один раз. О, яка щука!
— Бери її, значить, — і миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була свіжина на столі.
— Добре. Я зараз, — вхопив рибину обома руками.
— Тільки обережно мені, — наказав Дмитро. — Там, де бистра — тонкий лід. Заломиться.
— Проворне бісеня, — схвально примруживсь Варивон, коли Андрій побіг льодом. — Тільки дикувате, як і ти. От Ольга в тебе — дівчина. Та за словом в кишеню не полізе.
— В тебе вдалася. Недарма з твоїх колін не злазить.
— Пішли, Дмитре, до фоси. Знаєш, туди могло стільки риби набитися...
Шарудячи травою, пішли до рівної неширокої смуги льоду, зрідка отороченої напівпрозорими опуками верболозу. Дмитро зірвав суху, жилаву стеблину, перекусив міцними зубами, і присмак, і напівзабуті видіння далекого літа непомітно війнули на нього. Як з туману, колихаючись, випливали ті картини, що уляглися в серці, як зерно в ріллі, і відпливали, залишаючи по собі неясну тривогу і жаль.
— Заєць, заєць! — Варивон, кинувши бовта, побіг уперед. Великий вухань, міцно підкидаючи задніми ногами, стрімголов мчав із кущів на Буг. Ось він пересік ріку і зник в узбережжі. Вслід за ним іскристо задимівся наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорів.
— От, жаль, Дмитре, що ми рушниці не взяли. Тут зайців, як гною.
— Завтра візьмемо. — Дивився на засніжений берег, а сам чув, як іще позаду, коливаючись, стояло минуле грозове літо.
— Завтра. Теж думаєш рибалити?
— Ні.
— Зайців бити?
— Ні.
— Так прогулятись? На поле подивитися?
— Ні.
— Ні, ні. А що ж думаєш робити?
— Та щось думаю, — оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку шершаву билинку. І знову літо війнуло на нього споминами, що, здається, тремтіли у співучій сітці зернистих блакитно-сонячних дощів. Навіть повітря міцніше втягнув — так запахло грозою.
— Ти знаєш, Дмитре, я б тебе фігурою біля великого шляху поставив. Якраз професія по тобі.
— Чому?
— За цілий вік не довелося б тобі й слова промовити.
— А я б тебе в цирк опреділив би. Даремно талант загибає. Ні, ні, граєш ти на сцені непогано.
— Зарікаюсь. Після ролі отого нещасного череваня, будь він неладен, в селі проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прізвисько. Так що ми завтра робимо?
— Будемо траву косити.
— Тьху на тебе!
— Чого ти тьхукаєш? Правду кажу.
— В тебе допитаєшся тої правди.
— Так допитуйся в когось іншого, — відповів з серцем. — Бачиш, скільки добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сіно, — широко показав рукою. — Іще стільки загине: крізь цю траву туго і рідко буде пробиватись памолодь, замиршавить луг і не вкосиш її — старе бадилля зразу косу затупить... А зараз у нас як худобі підстелюють?
— Погано. Бо соломи малувате, — почав здогадуватися Варивон. І раптом просіяв: — Це справді здорово, Дмитре. І підстілка буде, і гною більше буде, і худобі розкіш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скільки раніш вода виходила з берегів, замулювала і нівечила луги, а от, значить, догадка така лише тепер прийшла. І це неспроста. Ширше люди думати почали. І твій розум поширшав... Ото зрадіє Кушнір. Аж підстрибне, коли розповімо йому про це.
— Зрадіє, — погодився Дмитро.
— Тільки треба завтра раненько-раненько прийти косити, — оглянувся навкруги Варивон, і голос його потихшав. — Щоб хтось не попередив нас.
— Чого? Хай косять, — здивовано поглянув на товариша. — Ти, бачу, з ширшого на вузьке наче хочеш скочити?
— Нічого я не хочу, — нетерпляче відмахнувся Варивон, одначе очі його повужчали, в них замерехтіли хитруваті тіні.
— Вистачить косовиці на всіх. Чого занепокоївся?
— Діло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми перші ділом, значить, крутнули. Почин, ініціатива, — це щось таки важить! За це і почесть найбільша і чарка перша. А там хай собі косять на здоров'я. Ми, значить, Дмитре, завтра зі своїми бригадами виходимо першими. Ти знаєш, які у нас проворні — зразу можуть нас обігнати. Оце поки ми тут ходимо, підгляне якась ланкова і зразу догадається про наші плани. Народ пішов непосидячий. То, бувало, тітку взимку і за ноги з печі не стягнеш, а тепер вона тобі в завірюху по колбудах товчеться, по селі товчеться, на всякі наради роз'їжджає. І то її вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насівся якось на свою Василину, щоб більше хати трималася, а вона, значить, мені: