— Тату, спіймали того... Льоню, як його? — обертається до хлопчика Сергієнка.
— Контрреволюціонера, — поважно відказав білоголовий Льоня і здвигнув плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дівоча.
Свирид Яковлевич широко відкриває вкриту жовтими цятками лишаїв хвіртку. На подвір'ї біля парні стоїть високий чорнобородий чернець; навколо нього скупчилося кілька жінок і сім'я Січкаря. Сам Січкар гнутими двозубими вилками саме витягнув із парні м'ясисту розпарену деревину, повернув її і знову турнув у паруючий отвір.
— Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де розцвітає христова наука... — з повагою звертається чернець до господаря і замовкає на півслові, круком виділяючись поміж світлішим вбранням жінок.
На подвір'ї піднімається занепокоєний гомін.
Січкар, кинувши вилка, першим прямує назустріч активістам.
— Завітали до мене? — бадьориться й усміхається нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його — плямистий рум'янець.
— Хто був у тебе з чужих? — гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. І одночасно бачить, як з незакритого отвору парні клубками перевалюється пара, підтоплює ченця і його скам'янілих слухачів.
— З чужих? — дивується Січкар. — Був проповідник бослова, киває головою на ченця. — 3 біблії усякі... новини бабам читає.
— Іще хто?
— Господи! Та нікого.
— А коли подумати?
— Побий мене хрест, нікого.
— Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Січкарю!
— Кажу — нікого, значить, нікого. Присікалися, прямо порятунку нема. — Щоки дуката линяють, в дрібних зіницях мерехтить колюча злість.
— Січкарю, нас довів сюди слід. Не викручуйся.
— Слід?.. Ну й що ж із того? Може, якась злодіяка добиралася до мене. Мало що може бути! Це ліси! А ти за всякий слід серце навіки тривож, — тільки на мить ковзнулася тінь непевності по сірих білках і зникла в темних пучках прожилок.
Свирид Яковлевич уловив цю тінь, але він ясно розумів, що з Січкаря не витягнеш слова. Та вже й не воно цікавило його. Треба було далі розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, заґратованого дому.
"Чужий не міг так легко орудувати в лісах... Значить, Січкар слідкував за Кушнірем... Один кінь убитий з австрійської гвинтівки. А в невідомого був тільки пістолет..."
З ледве помітних ниточок тчеться основа догадок, чіткіше постають контури складної картини, і різкий допитливий погляд Свирида Яковлевича вже кидає в дрож розбухлого Січкаря.
— Де твоя зброя?
— Яка? — здвигає плечима дукач. — Вилка? Он коло парні лежать.
— Де австрійська гвинтівка? Обріз австрійський? — швидко поправляється, знаючи бандитські звички куркулів. Ці слова пересмикують Січкаря.
— Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в банді був?
— Ти і зараз бандит.
— Не маєш права зобижать.
— Товариші, — звертається Свирид Яковлевич до активістів. — У цьому лігві захована зброя, її треба відшукати. Наскільки відомо, у куркульні перша схованка — стріха. Розшивайте клуню й повітку.
— Самоправство! А хто мені збитки відшкодує? — підскакує Січкар.
Але Мірошниченко не звертає на нього жодної уваги. Він перший піднімається по драбині на клуню, і незабаром чорні роздвоєні сніпки, мов дитячі штанці, летять на землю. Дмитро легко, під захоплені погляди активу, прямо біжить вгору по рідких щаблях драбини і стає поруч з Мірошниченком, освітлюючи його ясним поглядом.
— Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю...
— А ти сумніваєшся, що вона тут?
— Я?.. Ні, не сумніваюся. Тільки все так незвично, так просто й складно виходить.
— Бо це, Дмитре, життя, боротьба. І на все треба дивитися широко розплющеними очима. Горе тому чоловікові, що, як птиця, ховає іноді від дійсності голову під своє крило.
— Це ви у мій город заглянули?
— Ні. Але і в тебе знайдеться таке. Ще одноосібник не зовсім вилиняв у тобі.
— Прийде пора — вилиняє, — нахмурюється. Сніпки тріщать у дужих руках, і незабаром оголюються жовті, сточені шашлем лати.
На дворі кружляє галас. Заметушилася родина Січкаря, а чернець заздалегідь вислизає з подвір'я і його ряса довго, мов обвуглений пеньок, манячить поміж деревами.
Коли активісти, зайняті своїм, осідлали величезну клуню і повітку, Січкар, зиркуючи на всі боки, злодійкувато схопив вила і почав скрадатися до Свирида Яковлевича. Розумів: сьогоднішній день обривав його звичне життя. Нападом на Мірошниченка він міг відтягнути більшу біду. Драбина увігнулась під його важким тілом. Ось він припав до крокви і люто метнув вилами на Свирида Яковлевича. Сліпуче блиснули довгі зубці. І в цей момент Січкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усією своєю гарячковитістю, як на гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в нього, і гострі зубці заворушилися роздвоєним жалом, не дійшовши кількох сантиметрів до плечей Мірошниченка . Ще через мить хрупнула суха лата, — Дмитро з розмахом опустив її на Січкаря і той обаполом покотився по драбині на землю.
— Дмитре... Спасибі, Дмитре... Як ти побачив його?
— То в мені обережний... одноосібник дивився...
— Запам'ятав? Ну, і вдача! — розсміявся Мірошниченко. — Не сердься, а прислухайся до правди. Вона не терпить ніяких родимок, бо вона є правда. Чуєш? І рости треба... сину. Це трудніше, ніж кип'ятитися в своїх гордощах. А серце тобі ще переробляти треба... Ще раз спасибі.
— Свириде Яковлевичу! Найшов! — тріумфуючи, гукнув з повітки Григорій. У високо піднесеній руці він тримав обріз. Ще рум'яний од хвилювання, Мірошниченко провірив дуло австрійського втинку. На сизій плівці свіжого перегару виділялась бугорками перепалена іржа.
— Заберіть бандита! — кивнув на Січкаря.
— Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, — тоскно ломилися губи багатія. — Легше б було за ґратами прохолоджуватися... Пусти з худобою попрощатися. Чи побоїшся?
— Що? Худоба дорожче сім'ї?
— З сім'єю ще побачуся — вона мені передачі носитиме... А коні ж заберете...
Тінь жалості затіпалася в сизих сітчастих повіках, і ворсисте обличчя почало, наче стебло болиголову, вкриватися іржавими плямами.
* * *
— Степане, покинь. Не ний! — обрізав Свирид Яковлевич. — І без тебе нелегко.
— Да, Степане, журбою не пособиш, — Іван Тимофійович поклав руку на плече Кушніра і собі зажурився.