— Ох, і чорт, ох, і чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кісточці хотів рознести. А потім бачить, що нічого не зробить — підвівся на задні ноги і почав осідати. Надумавсь перекинутись на спину і придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летіти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кінь. А летить, як сокіл. Аж дихнути не можеш. Лялечка — не кінь. Така холера, що ніхто на ньому не втримається. Золото — не кінь. І ніхто не вдержиться на ньому, хіба що я трохи та дід Синиця.
І завжди однією з найприємніших розмов для Кушніра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, і не раз він люто нападав на декого з созівців:
— Тобі б, чоловіче, на черепахах їздити. Як запаскудив коні. Стрілки не розчищені, очі не промиті, хвости як бабина щітка у глині. Я куркульську худобину більше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвідомий ти елемент.
— Татку, татку. Візьми й нас! — назустріч Степанові бігла його чорнява Надія в супроводі невеличкого високочолого Леоніда Сергієнка. Позаду дітей на сірій дорозі залишались димчасті мережки дрібних ступнів.
— Нема часу із вами возитися.
— Дядьку Степане, візьміть нас. Я коні поганятиму, а потім у лісі будемо з Надійкою хворост збирати, — білоголовий Леонід пильно дивиться на Кушніра довгастими зосередженими очима.
— Сідайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.
— Я сам.
— І я сама.
Діти ціпко вчепилися ручатами в полудрабок і зі сміхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, і умостилися біля Степана.
— Дайте мені віжки. Я вже поганяв, — діловито вчепився Леонід у свіжі, іще із іскристими прожилками мотузки.
— Еге ж, тату, він поганяв. Ми із дядьком Полікарпом аж до Бугу їздили. Біля парому коні чогось налякалися і Льоня ледве з воза не вискочив.
— Щось я цього не пам'ятаю, — невдоволено поглянув на дівчину.
— Татку, а правда — в нас коні не відберуть?
— А хто ж може відібрати?
— Це Даньків Іван казав, що наші коні і коростяві, і скоро здохнуть, і їх у нас відберуть. Так Льоня йому духопеликів надавав. Сам ти коростявий, — каже. — І ніхто у нас худоби не відбере, бо вона созівська. А ти, куркуленко поганий, а... як то, Льоню?
— Агітацією займаєшся, — поважно промовив Леонід. На краю села діти поскочувались з воза і навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дівчину, почекав її. Потім діти взялися за руки і, щось співаючи, гордовито пішли по середині вулиці.
Обминувши Варчуків хутір, Кушнір в'їхав у рожеве надвечірнє чорнолісся. Дорога, переплетена тінями і проміннями, неначе казка, тягнулась в освітлену даль, в широке вікно тихої просіки. По-новому оглядав Кушнір лісові, прихорошені багрецем картини, і усмішка теплилась в його очах і на устах. Здавалось, наче все поширшало і просвітилось навколо нього. Він знав, що гіркі турботи не давлять йому плечі, — все далі і далі відходять від його серця. Він розумів і причину цього. Коли в декого із созівців думки ще були переполовинені, хитливі, то він усім своїм єством вростав у нові діла і ясно відчував, як розкривається перед ним широке життя.
— Ти знаєш, що товариш Ленін про сози писав? — раз на зборах комітету незаможних селян напався з запалом він на Гната Карпця.
— Товариш Ленін про сози нічого не писав, — поправив його з президії Крамовий.
Кушнір на мить оторопів, з ненавистю поглянув на Крамового.
— Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленін наперед нам життя показав. І про сози він сказав. І товариш Сталін про сози сказав. Ось я знайду це і докажу, докажу вам.
Цього ж вечора, під співчутливу усмішку бібліотекарки, він узяв кілька томів Леніна і у вільний час не відривався від книг.
"Що видумав, чорт окатий, — сердився на Крамового. — Щоб у товариша Леніна нічого про сози не, писалося. Та повік цього не може бути". — Кушнір не сумнівався, що він знайде потрібне місце у творах великого вчителя і при всіх людях осоромить пихатого Крамового.
Густіли ліси і надвечір'я. На конях все ніжніше переливались іскорками ворсинки, а темносині зіниці з розумною, майже людською, усмішкою вже починали чорніти. Спірно вклавши на воза хворост, Кушнір пішов у глибінь лісу, ближче до сонця.
Легко дихалося чоловікові, ясно дивилось очам, і він, сам того не помічаючи, тихо пустив у чорнолісся давню і вічно юну пісню про Богунію, яку почув на фронтах громадянської війни. І давні друзі, оживаючи в навіки вирізьблених картинах бою, ставали поруч із ним. Він уже їх бачив не в боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими молодими, якими вони були десять років назад.
І несподівано чорнолісся сухо ахнуло одним і другим пострілом. Кушнір підсвідоме кинувся назад. Кілька потоків думок з ревінням розривали його голову.
Ось уже на галявинці видніється високий віз.
"А де ж булані? Де булані?"
Широко розплющені очі блукають поміж деревами, по галявинці і враз зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлівають останнім відблиском проміння.
Кушнір, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно вивернувши голову, незручно лежав на зарошеній осінній траві. Рожевий прикушений кінчик язика темнів і шершавів прямо на виду. З-під тонкої шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих підковах підручного ще тріпотіли прожилки проміння.
Болючим зором Кушнір ще раз оглянув коней і раптом побачив, що в простреленім вусі борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким вирком перехлюпнулась і струмочком покотилась до вогкого темносинього, майже по-людськи скорботного ока.
Беззвучно плачучи і розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих і ще трепетних коней.
L
— Дмитре, бери берданку — і гайда в ліс.
— Свириде Яковлевичу, що воно? — застигла Докія біля розчинених дверей.
— Двоногі вовки завелися. Треба облаву зробити.
— Ох!
Дмитро швидко одягнувся, зірвав із стіни берданку і рішуче вийшов із хати.
— Дмитре, сину! — покликала Докія. Він рвучко обернувся назад, підійшов до матері, пригорнув її.
— Не бійтесь, мамо... чого ви? — не знає, як заспокоїти, і раптом, перехилившись, цілує її у голову. І Докія обома руками вхопилась за серце, заточилась назад... Так само її перед своєю смертю поцілував у голову Тимофій. Лихі передчуття охопили і трусять всім її тілом.