XXXIII
Тільки вдарили постріли, Андрій сіпнув Ольгу за рукав:
— Лягай!
Його зір, слух, розум були в такій гострій зібраності, що навіть роздавалася темінь, вчувався найменший шерех попереду і, особливо, позаду, вгадувалися дії охорони. Ось вона зараз почне прочісувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок.
По-пташиному пінькнула над ним підрізана кулею гілка і впала хлопцеві на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затріщали, залопотали прострілені, посічені кущі, неначе вогонь розривав і скручував їхні пругкі волокна.
Плазом поповзли вперед, оточені нестихаючим лісовим гомоном.
— Андрію, мені страшно, — Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, і в її голосі почувся плач.
— Тоді вертайся назад, — суворо обрізав. — Голови не піднімай, розумнице, бо нею кулі не розіб'єш, — був нарочито грізний, щоб не розчулити сестру.
Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, і Андрій похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазілювану яму, що міцно пахла коренем і грибною лісовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнізді. Поволі затихали постріли, зітхаючи, втихомирювались ліси, і така тиша розлилась в темряві, що навіть своє дихання заставляло насторожуватись і прислухатись.
— Андрію, не розшукають нас фашисти? — охопила обома руками братове плече.
— Не до нас їм. Вночі фашист боїться лісу. Кожен кущ йому за партизана здається... От мені ці жінки, вже й розрюмсалась.
— Я ж не плачу, Андрію, то тільки сльози так течуть... Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! — і затряслася, опускаючи голову на. коліна.
— Може їх наші визволять. Ти посидь, а я побіжу, гукну матері, що ми живі.
— Мені страшно. Я боюся...
— Цить. Лічи до трьохсот, і я повернуся, — вискочив з ями.
Дитячий розум підсвідоме вхопився за лічбу. Кілька разів Ольга збивалась із рахунку, починала заново і знову збивалась. Раптом, мов крізь сон, почула вдалині:
— Мамо, ми живі!
Знову плеснув постріл, потім затріщали кущі, і вона,. охоплена страхом, хотіла кинутися в ліси, коли озвався такий дорогий і довгожданий голос:
— Ольго, де ти?
— Я тут! — вискочила з ями і побігла в обійми брата.
Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дівчинку, але дрож, дрібна і гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тілі.
— Ольго! Підемо зараз розшукувати батька.
— Підемо... Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрію? Сторожко прислухаючись до кожного шереху, пішли до середини лісу, що зводився над ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцільною чорною стіною. Полохлива, луна приносила приглушені вибухи, потворними ротами світилися напівпротрухлі пні, і крила дерев лякали глибоким зітханням.
Ольга, пригнічена похмурою величчю настороженого нічного лісу, почула, як її окутує, приголомшує острах, притупляючи біль. Перестала плакати, намагаючись не відставати від Андрія. Вона тепер пригадала давню казку про брата і сестру, розказану Андрієм іще перед війною, і глибока повага до нього охопила усе її натомлене тіло.
— Сядьмо, Андрію, — промовила не тому, що їй хотілося-перепочити, а щоб почути його заспокоююче слово.
— Ти що? Втомилася? — зупинився, обертаючись до неї лицем, і поклав долоню на плече сестри.
— Hi.
— Тоді будемо поспішати. Не рівен час, — ледве не вирвалось зітхання, але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. "Бідна вона", — зі зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався і придивлявся до лісу. Частіше почав зупинятися, нарешті нерішуче застиг на невеликому зрубі, тоскно розуміючи, що заблудився.
— Андрію, чому ми не йдемо?
— Почекай, — поволі відхилив руку сестри, озираючись навкруги.
Над низько спиленими пнями піднялася вінками буйна памолодь, пахло нерозквітлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвітрі полохлива осичина. А далі темніли ліси, важкі, насторожені, нерозгадані. Праворуч тьмяно просвічувався молодий березняк і другим поверхом нависали темні гіллясті дерева.
Андрій приліг на землю, але ліс — не поле: він заслонив усе небо, заґратував його чорними стовбурами.
— Заблудили, Андрію?
— Заблудили, — неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звістка сестру. Але вона навіть словом не дорікнула йому, тільки стала більш зосередженою, мовчазною. І за це похвалив її в думці.
Мовчки минули зруб, увійшли у високий берестовий ліс. І раптом зупинився Андрій, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звідти хвилею підносився солов'їний спів. Здавалось, уся темрява була по вінця переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподіваними переходами від звуконаслідування іншим птахам до неповторного срібного кування, сопілкового турчання, могутньої хвали життю і завмираючих зітхань.
— Пішли! — швидко рушив назустріч повені співів. — Так співають солов'ї тільки на Липовому борті.
І справді: Андрій швидко найшов знайомий вигин дороги і майже бігцем пустився вперед. Чим скоріше наближався до поля, тим більше охоплювала тривога: чому ніде не обізветься ліс партизанським гомоном?
Починало бліднути, попеліти чорне небо. Від поля загуділи німецькі машини, почулися постріли, а ліс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований.
— Нема тут нашого батька, — нарешті відповів на німе запитання сестри. — Пішли, прорвалися партизани з кільця.
— Андрію, що ж робити? — поширились очі сестри.
— Погане наше діло. Тепер фашисти увесь ліс до галузки обшарять.
Завернули назад. До болю напружував мозок і не міг знайти ніякого виходу із велетенської пастки. Прокинувся передсвітанковий вітер, зашепотіла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизі краплини роси.
Біля коріння, у зморшці розлогої дупластої липи, тісно примостилося, збиваючись в одну грудку, кілька жовтих грибів-поганок. Недалеко від них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкіра. Догадка осяяла хлопця: залишався єдиний можливий вихід — заховатися в дупло...
* * *
За ці три доби вони бачились тільки вночі. Кілька разів повз них проходили карателі, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматів, потім гриміли вибухи біля таборів, і зрештою затихли споконвічні ліси.
Їли діти за цей час лише молоде липове листя, лисички і щавель. А замість води пили росу з дерев і трав. Язики отерпли, одерев'яніли, і на них з'явилася шорстка насічка, яка буває на рашпелях.