Велика рідня

Страница 3 из 319

Стельмах Михаил

— Не віриться? — загримів Свирид Яковлевич. — Це тобі тепер не на економії за п'ятнадцять копійок жили вимотувати. Тепер будеш біля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталі я прочитав "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Тяжка книга про село. "Море темної простоти" — так написано там про змучених, ограбованих тружеників. Бо чим тобі селянин від робочої худоби відрізнявся? Худоба ішла перед плугом, а він — над чужим плугом груди ломив. Революція ж зразу нас із моря темної простоти людьми зробила. Без неї ніхто б нам ані життя, ані скибки землі не дав би.

— Навіть за могилу на цвинтарі треба було заплатити, — несміливо обізвався Дмитро.

— Як в око вліпив, — задоволене обізвався Тимофій.

— Це й товариш Савченко раз на мітингу людям пояснював, коли про союз робітників з трудящим селянством говорив, — пожвавішав хлопець.

Мірошниченко, усміхаючись, поглянув на Дмитра.

— Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партії про життя — значить наші, народні думи. Одне діло — розуміти, що воно й до чого, а друге, головне — новою людиною ставати, солдатом, що революцію обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку іншу стежку схибнеш — це, значить, у мертву воду увійшов чоловік. Щастя ми обіруч узяли. Треба не розвіяти його як полову за вітром, не стати самому рабом землі, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене і своє життя і життя дітей своїх. Розумієш, Дмитре?

— Розумію, Свириде Яковлевичу, — поглянув у очі Мірошниченка. — Тату, де наше поле тепер?

— Біля самого Бугу, — замість Тимофія промовив Свирид Яковлевич. — Хороша земля.

— І ваша нива поруч із нашою?

— Поруч... Радий, Дмитре?

— Дуже, — і хороша напівдитяча усмішка зробила привабливішим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. — Хіба такий день повік забудеш? — сказав схвильовано і замовк: може не так що він говорить першому партійному чоловікові у селі.

— Отож бо й є. Це такі дні, що наше життя до сонця повертають. — Мірошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. — Ти що то виробляєш? Хочеш скалічитись?

— Не скалічусь, — поглянув на Свирида Яковлевича.

— Ти мені покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.

— Не вихваляюсь. Хіба руху не чую? От як в майстерні щось виточуєш або стругаєш — усім тілом розумієш, то це останній пруг чи стружку здіймаєш. Зміряєш потім обциркулем — так воно і є. Візьміть мене з собою на поле.

— Обійдемось без тебе, — обізвався Тимофій. — Ти ж тільки що із столярні. Нічого навіть не їв.

— Дарма. Такий день... Чуєте, як в селі співають?

— Іще б не співати. Ех, коли б це худоби більше, — задумався Свирид Яковлевич. — Щоб кожен бідняк по конячині мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульні не одному прийдеться на поклін іти, віддавати землю наспіл... Як твоє столярство, Дмитре?

— Нічого, — відповів стримано.

— Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золоті руки в тебе — каже.

— Які там золоті! Бувайте здорові, — скочив з воза і легко, неквапно пішов шляхом у село.

— Славний хлопчина, — похвалив Свирид Яковлевич. — Тільки такий самий мовчазний, хмурий, як і ти. Сьогодні ще на радощах хоч трохи розійшовся.

— То й добре. Що йому з доповідями виступати? — знизав плечима Тимофій. — На коня гейкнути зможе — і хватить з нього. А коло землі уже й тепер тямить, як інший дорослий. Поле не говіркого — роботящого любить.

— Хм! Куди загнув! — сердито і насмішкувато чмихнув Свирид Яковлевич. — Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тільки на коня умів гукнути хлопець. Багато ще від тебе див можна почути. Не для того, Тимофію, революція прийшла, щоб наші діти тільки худобу уміли за повід смикнути. Не для того!

"Це він добре сказав: не для того революція прийшла, — запам'ятовує чіпким селянським розумом, який більше привик зважувати, передумувати, аніж узагальнювати. — 3 головою чоловік".

* * *

Земля у мерехтінні зривалась на диби, відлітала за бричкою і знову круто підводилась вгору. В її плямистих лініях Варчук чітко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали і втікали округлим числом "30". Оцей нуль, як страшний сон, кружляв і кружляв, витягуючи за собою всю душу. "Тридцять десятин", — нила і набрякала од тоскної злості уся середина.

Проминувши Михайлюків хутір, бричка влетіла в літинецькі ліси, і Сафрон полегшено зітхнув, оглянувся навколо, перехрестився і знову зітхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось із комбідівців довідався, куди він поїхав.

Гострими, неблискучими очима оглядав обабіч дороги ліс, надіючись зустрінути бандитський патруль. Але ніде ні душі.

Змучені коні, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, і зеленкувате мило падало з обкипілих вудил на попелястий супісок, обсіяний червоними перестиглими чашечками жолудів.

Тиша.

Навіть чути, як жолудь, токуючи по гілках, падає на корневище, коником одскакує од трави і зручніше припадає до землі, ще теплий, як дитина, і тугий, неначе набій.

Сафрон скочив з брички, м'якою вівсянкою ретельно і туго витер коням спини, боки.

"Невже виїхали? — пройняла холодна дрож. — Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю світа, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усіх комбідчиків передушив... Тридцять десятин відрізати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порізали!" Спухали, натягувались жили на скронях, і стугоніла, розриваючись од лютого болю, голова.

— Вйо, чорти! — переніс злість на коней. Люто свиснув гарапник, дві вогкі смуги зашипіли піною на кінських спинах. Вороні важко заклепали дорогу; за бричкою поміж деревами мерехтливо побігло обважніле надвечірнє сонце.

Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село і зразу ж зрадів, на надбрів'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому містку стояло двоє бандитів у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко від них паслися нестриножені коні.

— Добрий вечір, хлопці! Батько дома? — роблено веселим і владним голосом запитав: знав, що інакше говорити не можна — побачать м'якого чоловіка, то й коні заберуть.

— А ти що за один будеш? — Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул підійшов до Варчука.