— Замовч ти нарешті, — відвернувся від Степана...
XXII
Перше донесення Симона Гоглідзе розсмішило увесь штаб. "Дорогий товаришу командир, — писав начальник розвідки. — На дільницях Орел, Соловей, Сокіл, Перепілка усе спокійно. Із Куріпки фашисти евакуюють добро і худобу подалі від своїх сусідів — партизанів. Ми розсердились на цих табунщиків за недобросусідське життя. Вночі напали на них, одних побили, інших взяли в полон, треті розбіглися. Кулеметів поки не дістали, а дістали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх із донесенням. Неодмінно оповістіть, коли приготовите шашлик. Вівці жирні, шашлик добрий буде".
— Бач, яка спасенна душа — проситься на шашлик приїхати. Знаю його — сидить тепер десь біля вогнища і цілого, барана на залізяці покручує, — похитуючи головою, сміявся скупий Віктор Гаценко, радіючи, що тепер йому нема чого сушити голову над "проблемою з м'ясом та без м'яса".
— Або барана крутить, або фашистові голову скручує, — промовив Созінов, одриваючись від шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. — Вікторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглідзе, не маю ніяких ґрунтовних заперечень.
Дмитро із Туром пішов на галявину до партизанів останнього поповнення. Навкруги цюкали сокири, співали пили, брязкали лопати. Під керівництвом інженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки, прорубували доріжки, обладнували свій лісоград.
Соромлячись і червоніючи, до них підійшла Соломія. І Тур теж почервонів, не спускаючи очей із дівчини.
— Що, знову прийшла проситися на завдання? Так і знай — зараз не пущу: батько без тебе місця знайти не може. Утіш його старість, поки можна.
— Так я тепер, Дмитре Тимофійовичу, щодня в нього буваю, — і переглянулась із Туром.
— Тут таке діло, — ніяковіючи, заговорив і зам'явся Тур, і Дмитро не пізнав голосу свого комісара. Слово якось відскакувало від слова, не трималось купи.
— Туре, не пізнаю тебе, — поглянув на Тура, потім на Соломію, що аж голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.
Зрештою і Тур почав сердитись на себе і вже ясніше заговорив:
— Дмитре Тимофійовичу! Війна є війною, але вона не виключає людських почуттів. На війні вони ще більше міцніють.
"Пішла лекція", — осміхнувся в думці Дмитро, зрозумівши все.
— Ну от, наші почуття, себто мої і Соломії... — і аж сплюнув спересердя, що на язик нав'язли заялозені слова...
— Вітаю вас на сьогоднішній день, і на завтрашній, і на все життя! — Дмитро з'єднав руки Тура і Соломії. — Ви це хотіли сказати? — поглянув у очі обом.
— Це, — майже одночасово промовили і Тур, і Соломія.
— От і добре. В тяжкий час поєдналися ваші серця. Значить дружба, любов буде міцнішою. Щасти вам доля. А день весілля обирайте самі — усім загоном будемо справляти, — поцілував Соломію, а потім Тура.
Дмитро довго міркував, як сказати Михайлові, що Тур одружується з Соломією. І вночі, прокинувшись, не міг заснути, думаючи, як притишити біль Созінову. Він бачив, як тяжко було на душі хлопцеві, бачив, як той стримував себе, вперто працюючи над книгами і планами, запроваджуючи в загоні різні новинки і хитрощі, найбільше придатні в лісовій боротьбі з ворогом. Дмитро так і не зміг придумати щось путяще: тяжко втручатися в чужі інтимні справи.
Другого дня після політінформації, яку провадив Тур, Дмитро зібрався їхати додому; до нього підійшов Созінов.
— Дмитре Тимофійовичу, візьміть із собою.
— Їдь, будеш дорогим гостем у мене.
— Та я не до вас думаю, — зам'явся.
— До кого ж?
— До Марта Сафронівни заскочу. Лікувала ж вона мене, — додав, ніби виправдуючись.
— Щось ти зачастив у той двір. Як вона живе?
— Нічого. Вам привіт передавала. Тоді, як ми заїхали вперше в село, — пожвавішав, — я сказав їй про вас, так мало не зомліла вона.
— Он як, — задумавсь Дмитро і тихо додав: — Колись ми любились із нею. Давно це було. І залишилися друзями на все життя. Шаную її і за минуле, шаную і за те, що ніколи святим словом "матір" не злегковажила, шаную і за те, що тепер, в тяжкі дні, переховувала у себе поранених, чим могла, допомагала їм, і нам, партизанам, не раз її слова допомагали.
Созінов відчув хвилювання Дмитра, зрозумів, що той у найглибших потайниках своєї душі зберігає образ Марти. І це так зворушило його, що не витримав — признався:
— А я, Дмитре Тимофійовичу, іще шаную Марту Сафронівну за те, що вона таку дочку викохала.
— Хорошу?
— Дуже... Я й сказати не можу. Якась така у неї принадність, що й пояснити не можна. Ну, от як пахощі цієї квітки, — махнув рукою на кущ шипшини. — Не опишеш їх, а чути — всюди чуєш. Іноді буває дівчина і скромна, і роботяща, і красива, однак, мов тінь, таїться в ній якась нарочитість, прихована закоханість у себе чи щось інше. А в Ніни нічого цього нема. Тому і здається: усе, що вона робить, говорить, — мусить бути тільки так, а не інакше.
Дмитро з неприхованою цікавістю слухав Созінова, все більше упевняючись, що його любов до Соломії пригасило нове почуття.
— Сподобалась тобі дівчина?
— Дуже, — признався гаряче і щиро.
— Ну, і ти їй подобаєшся. Такі не можуть не подобатися. І довго ще Созінов розпитував про життя Марти Сафронівни, одначе Дмитро розумів, що не так його цікавило життя молодиці, як бажалося поговорити, поділитися своїми думками, іще раз згадати дівчину, що так неждано-негадано причарувала його.
XXIII
Хвилююча звістка облетіла всі загони, усі землянки. Тільки й мови тепер було: із Москви прилетить самольот. Привезе зброю.
— Хоч би краєчком ока побачити людей з Великої землі, хоч би одним словом перемовитися, — зітхав, лежачи на траві, маленький, рухливий Кирило Дуденко.
— Ти ж поезії перепиши, — пошлеш у столицю, — наказував Слюсар. — Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сім'ю. Пісні у тебе правильні…
— Чи годяться вони куди? — задумався молодий поет.
— Годяться. Це поезії про наше життя. І так за серце беруть, що гвинтівку міцніше стискуєш, — переконував Олекса Слюсар. — Скоріше б самольот прилітав.
— Сталін нам допомогу посилає. Не забув своїх дітей, —прорвало навіть мовчазного Лазорка Іванця. Він ліг на землю, головою уперся в високозрубаний з виїмкою пень, мрійно задивився на небо, мовби слідкував, чи не з'явиться де крилатий вісник.