— Їдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.
— Добре, бабо! — раптом веселіє хлопець, в очах проскакують світлі іскорки. — На Рокотовщину ідіть. Там грибів!.. — він риссю виїжджає на просіку, затінену узорчастим обважнілим склепінням осіннього лісу...
* * *
Вітер недбало розірвав хмару, і в димчастому просвітку поплив повновидий місяць. Жовте проміння процідилося в хату і освітило бліде обличчя Андрія. Рівно дихаючи, лежав хлопець на ліжку, накритий батьківським піджаком. Довгасте обличчя з затіненими очними впадинами було гордовитим, впертим, і тільки рожевий пелюсток нижньої губи, відкриваючи лінію зубів, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.
Роде, мій роде, що нам робити в цьому жорстокому світі? Куди з вами подітися, дрібні діти, де порятунку та захисту шукати? То втішалася вами, як самим сонцем, а тепер підтинає життя проклятий фашист, підтинає, мов сокира дерево. Хіба ж так думалось жити?.. Усі вчителі не могли нахвалитись її онуками. Та й сама бачила: до чого не візьмуться, все до ладу доведуть... Коли б наші повернулися, коли б розійшлися ці поганські хмари, як туман по долині...
В уяві пропливало місиво постатей чужинських, огидливих потвор і виразно чула, як оті ковані чоботи не в землю — в її груди в'їдались.
Тяжко горювала вдова, та треба ж було підтримувати Югину, внучат, тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всі печалі.
Краще накрила піджаком Андрія і, коли відступала назад, ненароком торкнулася рукою бильця ліжка. Мокра одіж обпекла їй пальці. На викручених, ще не просохлих штанах Андрія рясніли волокнисті нитки водоростей.
— Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохкається? Запитай — знову пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пішов. І справді, хто його по тих болотах мордує? Неспроста часто пропадає кудись хлопець.
Пішла в другу хату, лягла на ліжко, та заснути не могла. І печаль, і думи, і спомини обступили її, як хмари отого місяця, розширили серце, і не спалось вдові, як не спиться перед горем людським.
Знову підвелася з постелі, вийшла на вулицю. Брудні хмари лахміттям затягнули небо, заховали місяць і своїм обвислим ганчір'ям хилились долі, наче хотіли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала в садок У темряві світили напіврозквітлим суцвіттям яблуні, біля плотів одцвітали вишні, рясно покривши пелюстками вогку землю...
Які то були весни перше? Кожна грудочка співала в її руках чи під ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а дівоча пісня од світу і до світу не влягалася на спочинок. А тепер тої пісні тільки й почула, коли дівчат у неволю гнали. Саме небо плакало, чуючи ту пісню... Коли вже полегкість настане? Хоч би ти, сину, прийшов, своєю рукою потішив стару матір, приголубив дітей...
І ниє серце вдовине, болить, як перед горем людським.
Вулицею чути чиїсь обережні кроки, і вона, крадучись, підходить до крайньої яблоні. Висока постать зупиняється на мить біля її воріт і зразу ж, злодійкувато горблячись, прямує далі.
"Ліфер Созоненко, — пізнає і проводить очима ненависну тінь. — Чого він?"
Докія безшумно виходить на вулицю і зупиняється біля плоту. На воротах бачить накреслений крейдою невеликий хрест.
"Намітив проклятий", — і хапається руками за пліт, боячись, щоб не впасти од нестримного болю всередині. Потім сторожко прямує вулицями, придивляючись, чи нема ще де помітки. Такий самий хрест бачить на воротах Карпця і тихо стукає у раму. Згодом у вікні з'являється постать, вся у білому, довго дивиться на Докію і зрештою відчиняє сінешні двері.
— Це ви, Докіє Петрівно? — дивується Василь Карпець. — Що вас принесло? Чи не Дмитро щось доручив?
— Ні, Василю. Лиха година мітить нас...
— Тікати треба, скоріше тікати. Біжіть за своїми, — спішить до хати Василь, вислухавши стару. — Уже світати ж починає...
* * *
Тільки почало розвиднятися, як вітер доніс з Великого шляху притишений рев машин.
Андрій прожогом кинувся до клуні, виніс драбину і поліз на стріху. М'яка сизувато-молочна синь весняного світанку опускалась на зелені поля, на високу могилу. За селом, як вартові, стояли непорушне чорні безлисті дуби. Машини зупинилися на царині, з них повискакували дрібні темні постаті і почали, обабіч од шляху, розсипатись полем і долинкою, охоплюючи дугою село.
Не зліз, а скотився з драбини хлопець.
— Мамо! Бабо! Тікаймо в ліс! Зараз же тікаймо! — вскочив у хату і почав будити Ольгу.
— Ти чого? — спросоння скривилась і незадоволено тріпнула рукою дівчинка.
— Гестапо їде! Збирайсь!
І дівчинка, зразу ж широко розплющивши очі, зіскочила з ліжка, швидко закружляла по долівці, не попадаючи руками в рукава.
— Клунки покиньте! Нічого не беріть, тільки чоботи та сачки. Прямо через поле — в ліс. І на болота. Я вас наздожену! — порядкував Андрій.
— Куди ж ти? — запитала Югина, наспіх запинаючись хусткою.
— Сповіщу людей, щоб тікали.
"Сину мій, кровинка моя". — болісно стиснулося серце в матері.
— Оберігайся ж, Андрію. Не буде тебе...
— Знаю, знаю, мамо! — нетерпляче махнув рукою. — Не баріться! Городами біжіть, — схопився за гриву, вскочив на коня і вилетів на шлях, тільки курява закрутилась позаду.
"Сину мій, кровинка моя", — на мить застигла мати серед подвір'я, притуляючи заломлені руки до грудей і впираючись підборіддям у сплетені пальці.
На очі навернулися сльози. І тепер через сина вона краще пізнавала Дмитра, і не було їй в світі дорожчої людини, що так несподівано колись затьмарила хмурою впертістю дівочу радість.
А курява підіймалась і застеляла шлях. Стихало курликання копит, і влягався пил. І нікого, нікого на світанковому шляху.
"Сину мій, кровинка моя", — тремтить серце, як росина на скошеному стеблі, а очі дивляться в далечінь, хочуть побачити, розгадати майбутнє, зустріти на шляху Дмитра з Андрієм, мовчазних, поважних, як перше колись із поля повертались.
Та німує шлях.
— Ходімо, дочко моя, — Докія торкнулася рукою її плеча.
— Ходімо, мамо, — неначе прокидаючись зі сну, промовила. І то "мамо" було так сказано, що аж стрепенулась Докія, Зрозуміла, що робиться на серці Югини, заспокоїла її: