Обоє виходять в сіни, а вона перемиває миски, ложки у теплій воді, думає, що не скаредний син, такий і Тимофій був — за копійку не видряпає очі.
Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.
"Знову хутір очі намуляв, нагадав усю кривду!" — зітхає і дивиться прямо на нього. Син понуро одвертає очі від її допитливого погляду.
XIV
Докія прокидається до перших півнів.
Гуде за вікном хуртовина, налітає на хату густим валом, часом у могутню, низько співаючу основу ткацьким човником вскочить тонка цівка вітру, цьвохне і метнеться десь осторонь.
"Яка довга зима! Літо збіжить тобі як одна година — оглянутись не вспієш. Як же Дмитро? Змерз, — у тій хаті холодніше".
Напомацки взувається в чоботи і йде з кожухом до дверей. Солом'яний дідух війнув студеними нитками холоду. Вона підходить до стіни з розгорнутим кожухом і так застигає — нікого на ліжку нема.
"Може, на лежанці?"
М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплій порожній лежанці. Довго не може знайти сірники, нарешті жовтий вогник оживив хату, загойдалося світло, на стінах забігали тіні. В хаті нікого, прим'ята постіль холодна, на кілку ні шапки, ні кожуха. Обсмалюючи пальці, гасне сірник, до вікна припав захеканий вітер і попросив потрісканими вустами: "Пить, пить, пить". Та, не дочекавшись відповіді, сильно вдарив грудьми у стіну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.
І вона, прочинивши двері, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч зітхнув сполох, але хтось закриває його від неї. Засніжений, важко дихаючи, Дмитро стає на поріг.
— Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене... Куди ходив?
— Нікуди. На шлях подивитись! — хрипить важко, застуджено.
— На шлях? — рука торкнулась його обличчя. Воно мокре і липке від поту.
— Ходімо спати! — якось чудно говорить. Коли ступив у сіни, вітер вирвав з його рук двері, і вдалині, то припадаючи до землі, то підводячись вгору, заметлялась червона завіса.
— Дмитре, пожежа!
— Ну й що ж, — рипає клямкою. — Сафронів хутір горить вогнем ясним.
— Сафронів хутір горить? — кам'яніє Докія і не може одвести очей від раптових стрибків розлютованого гривастого вогню.
Вона не знає, що її син пізнього вечора крадькома підібрався до огородженого з усіх боків подвір'я Созоненка. Дмитро надіявся побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався і тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там і метелиці було тісно. Ціпкі, дубові будівлі, спотворені безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметілі і так обкрадали її сувої, наче в кожній із них вселився дух созонівської крамниці.
"Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на поріг стала"... Обдираючи до крові об цвяховану гребінку руки, Дмитро через пліт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось він вже більшає, широко роззявивши пащу рундука. І враз вона ворухнулась.
— Стій! Уб'ю! — залементував голос Сафрона Барчука.
Осторонь загарчали пси і, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав постріл, дріб зашерехкотів по гілках дерева. На подвір'ї валування собак переплелося з голосами Созоненків і Варчука. Ще навмання обізвався постріл, збільшився гомін.
"Я тобі стрельну, іроде!" — вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан і подався на хутір Варчука.
До ранку Дмитро вже горів і метався в жару, розкидаючи подушки й постіль. Може й на щастя зліг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був.
Якось на грані між пам'яттю й непритомністю до його обважнілого розуму почали добиратись розрізнені голоси. Часом і вони розкришувались, не дійшовши до свідомості, відкочувались і знову напливали м'яким просіяним гулом.
— Так Сафронові й треба!..
"Так Сафронові й треба... так Сафронові й треба... — коливається над ним завіса. — Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?"
— Дурниці говориш, — підкочується голос Мірошниченка. — Варчуко'ві може більше що треба... Підпал — це не боротьба з класовим ворогом; це стихійна дрібновласницька ненависть або дрібненька помста; це не дорога, — це глухий закут.
"Глухий закут, глухий закут..."
Бачить, як іде дорогою і впирається в обвислі мішки крутої камінної гори; вона нависає над ним громіздкою потрісканою хмарою... Частина слів вислизає з пам'яті. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.
— ...Це бунт так званої пропащої сили... Народжувався у муках тяжкої безвиході й заводив у безвихідь... Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свіжа кров життя...
"Як це сказано, як це сказано... Не стану пропащою силою!" — Гострий сполох різко освітлює всі закутки розуму, очищає його від липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тіло. Дмитро збирає всі сили, щоб за щось подякувати Мірошниченкові; в зіницях чує теплу вологу полегшення і пірнає в гарячі хвилі...
Ще слабість гуділа в голові і ногах, коли Дмитро підвівся з постелі.
Морозний вітряний день швидко гнав обледеніле сонце до чіткої лінії снігів, і село пересновувалося худими кощавими тінями.
Дмитро заглянув у другу половину хати, але ні матері, ні Григорія не було. В безладді лежало столярське начиння, на столі — неприбрані миски, під ногами — шелестливі моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрі передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули двері, і в хату ввійшли Мірошниченко та мати. Глянув на них Дмитро — застиг.
На суворому, потемнілому від холоду обличчі Свирида Яковлевича була висічена скорбота; червоні повіки матері набухли сльозами.
— Свириде Яковлевичу?.. — німіючи, запитав очима, всією душею.
— Ленін помер...
Як гори, упали важкі слова, і все закружляло і потемніло навколо.
— Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? — страшним болем набрякає і натягується кожен звук.
Може він, Дмитро, недочув, може після хвороби розучився... може... Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матір — і нічого втішного не бачить.
— Перестало битися серце нашого генія, нашого вождя і вчителя трудящих всього світу... Кожне його слово — це була чиста кров, це була правда і обрис майбутнього...