Всі притихли, уважно слідкуючи за обличчям Тура. І той, розуміючи думки партизанів, одповів:
— Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо... А до поліції в твоєму селі дійде черга. Там кущова нарада має бути. Тоді й проявиш себе.
— Добре, товаришу комісаре. Постараюсь! — з готовністю відповів партизан і осміхнувся так, як полегшено всміхаються люди після великого переляку, коли минає небезпека.
— Оце вірно, — обізвалося кілька голосів.
— Ще б, — хотів, щоб наш комісар невірно на життя дивився. Ти ще не знаєш його, — гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всі в загоні любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком.
У вільні години Пантелій Жолудь, стрічаючися з безвусим, тендітним зовні партизаном, завжди підморгував йому і джмелем гудів над вухом: "Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику".
— І попливемо! Гей, як попливемо! І по Віслі, і по Дунаю, і по інших широких ріках, — задиркувато і впевнено відповідав білолиций Янчик. — Пантелію, чого так гудеш?
— Моторку заводжу — і на Віслу, і на Дунай.
— Заведемо, брати-слов'яни!
II
З нев'їжджених доріг поверталися засніжені і постарілі зв'язківці. І лише в партизанському лісі молодшали їхні обличчя, вирівнювалися плечі, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навіть стоючи перед командиром, вони іноді забувалися, і клапті нещодавно зіграних ролей мимохіть доповнювали картину обставин і повідомлень. Найпізніше повернувся із кобзою за плечима підстаркуватий Матвій Остапович Мандриченко, якого поза очі бійці і командири звали артистом. Фрезерувальник за спеціальністю, він мав абсолютний музикальний слух, грав майже на всіх інструментах, скрашуючи партизанські будні музикою і художнім словом. І зв'язківець з нього вийшов хоч куди. Тільки почувши дорогу, він якось осідав, старішав, а обличчя й очі на диво ставали безбарвними, начебто нічого в житті, крім їжі й сну, не цікавило чоловіка. Далекий, ніби порожній погляд, обвислі, як у моржа, вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодій — все це зарання говорило, що незабаром у таборі не стане Матвія Мандриченка. Він і струшував свою роль пізніше за інших, не раз викликаючи цим добродушні насмішки і сміх. Ось він зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабній землянці і, розмірковуючи, якось неохоче відповідає на запитання командирів.
— Знову партизани зобидили есесівців: на шосе дві машини підірвали.
— Що ж тепер гітлерівці роблять?
— Та мерзнуть на холоді, ніякого відпочинку їм нема, — говорить, наче з співчуттям, і в землянці вибухає регіт.
— Ви що, Матвію Остаповичу, заклопотані їхнім горем?
— Та ні... Забувся, що не в селі, — і собі сміється Мандриченко, а його вогкі очі зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.
— Івана Тимофійовича бачили? — з тривогою запитує Горицвіт.
— Аякже, — знову, забуваючись, буденно відповідає Мандриченко. — Мало на повишення не пішов чоловік.
— На яке?
— Ще б трохи — був би старостою села.
— Старостою?! А Варчук?
— В'ївся він на Івана Тимофійовича і ще на деяких людей. А підпільний райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався від жандармерії гумових палиць. Підпільники підірвали йому авторитет. Обережнішим став, та свого не кидає.
— Прийде час — навіки покине.
— Югину Іванівну бачив. З Василиною Очерет до своїх батьків заходила.
— Діти, мати живі?
— Живі. Андрій з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий вода стали.
— З Синицею?
— Здається. Степаном його звати?
— Перепитуєте, начебто самі не довідались, — махнув рукою Горицвіт.
— Та не все ж, — оправдується Мандриченко. — Ці хлопчаки теж, думаю, якісь діла крутять.
— Які?
— Антидержавні... тобто...
— Фашистів б'ють?
— Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як наші підривники.
— То вже перебільшення.
— Хай буде так, а потім побачимо, — біля очей Мандриченка весело збирається кросно зморщок.
— Як же Генадія Павловича розшукати?
— Труднувато, Дмитре Тимофійовичу. Слід його в усьому районі бачиш, і разом — невидимий він. Конспірація правильна. Відпустіть мене ще побродити по лісових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадія Павловича, думаю, він уже зацікавився нами не менше, аніж ми ним.
— Думка вірна. Спасибі, Матвію Остаповичу, ідіть, відпочиньте з дороги.
— Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякі документи, — почав виймати з кобзи листівки і звернення підпільного райкому та різні оголошення окупантів.
Надворі вже відкружляв своє лапатий сніг; на чистому полотні неба колючими остистими колосками пшениці загойдалися зорі; місяць тільки-тільки заворушив тінями — в лісі зразу стало якось тісніше; з-під вогкого снігу пробивалися приємні гіркуваті пахощі влежаного листу; на узліссях, під парашутами дерев стояли невтомні дозорці. Все було таким простим і дорогим, як і тоді, в тяжких рейдах, коли іноді щеміло серце, вириваючи з далини ті шматки просторів, які ніякими словами не відобразиш, ніякими барвами не змалюєш.
Обтрушуючи віти шапками, Горицвіт і Гоглідзе мовчки обходять ліс. Гостре око начальника розвідки здалека помічає, що на заставі людей більше звичайного.
— Перепинили когось?
— Побачимо. Сміються чогось хлопці.
Вийшли на просіку. І враз спокійний чіткий голос:
— Дмитре Тимофійовичу, здоров! .
— Генадію Павловичу?! — не то питання, не то вигук вирвався, і Дмитро зупинився посеред завіяної дороги; в його скронях застугоніла кров; над просікою, в рамці гілок, ясніше замигтіли зорі, подовжуючи свої промінці.
Наче в сні бачить, як наближаються Новиков і Олексієнко. Їхні обличчя, помережані світлом і тінями, ясніють стриманими усмішками. Ось, мов по команді, розкрилюються руки, голови припадають до голів.
— Генадію Павловичу... Генадію Павловичу!
— Сподобалось повторяти? — радісно і трохи насмішкувато обзивається Новиков.
— Сподобалось, — усміхається Дмитро. — А ми вас розшукували.
— Знаю.
— Звідки?
— По докладних записках... на шосе...
— Не докладних, а коротких, — діловито поправляє Гоглідзе.
— Тоді навантажимо вас довшими.
— Не суперечимо. Пішли до нас.
— Пішли. Як Тур, Созінов?
— Живі-здорові, чого фашистам не бажають.