Пішли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.
— Обманути нас, старий, дідько, захотів? Ми тебе провчимо, що повік заречешся обманювати.
— Обережніше мені! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки — зараз на вас увесь пужак поламаю, — лементував розлютований голос.
— Ми тебе поламаємо... Молочарем прикинувся.
— Лиха година прикинула. Ой, обережніше мені... Це ж народне добро.
Біля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бідони, і кожного разу крізь огрубілі пальці стікало зерно. А на возі, охаючи і лаючись, метушився низкорослий чоловік, люто поблискуючи упертими карими очима.
— Дмитре Тимофійовичу! — раптом він пізнав Горицвіта, зіскочив з драбиняка і, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. — Дмитре Тимофійовичу... дорогий...
— Даниле Петровичу! — міцно обняв Горицвіт Навроцького.
Партизани, ніяковіючи, застигли біля воза з повними жменями зерна.
— Дмитре Тимофійовичу... Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? — жалісно дивиться у вічі командира.
— Прийму.
— От і спасибі тобі! — Міцно потис руку і зразу ж владно крикнув на партизанів: — Зсипайте мені зерно в ті самі білони, звідки взяли. Це таке зерно, хлопці, що потім по пучці будете просити у діда на розвід... Куди, куди намірився — це ж не таращанське! — А Дмитрові пояснив: — Шість років бився над ним. І добився — не вилягає й грибка не боїться.
— Хоч одним оком можна поглянуть на нього? — з приязною насмішкою промовив Дмитро, згадавши давню зустріч із Навроцьким.
Але старий не зрозумів іронії:
— Дивись хоч обома, — розщедрився і зітхнув.
* * *
Над притихлою рікою сіяє місяць і горять Стожари. Тихо подзвонюють на воді перші крижані голки, шарудять і зітхають, торкаючись берегів, що біліють першим снігом, майстерно насіченим дрібною і примхливою різьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синішими в глибині, вигибами з найкрихітніших перлин.
Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обізветься піснею радіо з майдану, не промчаться легкі крильчасті сани, не розсиплять по вулиці веселого сміху дівчата.
Тільки на перехресті, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в підкидного дурня вартові громадського господарства. Зрідка загорлає німець із каральної групи.
Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворці простоволосий чоловік, і з схиленої набік голови упаде легенька грудочка снігу.
Лише коло лісу ворушаться тіні; там сильніше горять — палахкотять сніги, бо переміщується темінь і сяйво, іскристе, живе. Часом гра світла і затінку наполохає пильного служаку, прикладе він гвинтівку до плеча, а потім знов опустить, затупає задерев'янілими ногами.
І раптом постріли. Прямо в поліції, де ночує сам помічник смерті — начальник СД.
І вірний служака, пригинаючись, тікає подалі від стрілянини, вскакує в чиюсь клуню і залазить на засторонок. О, він прекрасно розуміє, що означають ці різнобійні постріли з автоматів, мисливських рушниць, обрізів.
Потім вулицю розбивають несамовиті крики і з щілини видно, як "сам" в одній білизні зі зв'язаними назад руками біжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цівкою вогнику.
Вибух! І чорні шматки м'яса розлітаються по білому снігу.
Поліцай з жахом відскакує від щілини...
Як реготав оцей вигадливий начальник СД зі своїми зелено-мундирними посіпаками ще сьогодні вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.
А вночі ніхто не реготав, тільки Дмитро, шаленіючи, процідив:
— Нехай свій винахід на собі спробує... Це для здоров'я не пошкодить! — так глянув на ката, що той і проситися забув.
— Не варто з ним возитися. Розстріляти! — сказав Тур.
— Ні, комісаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзі по заслузі! — наказав вивести фашиста на вулицю. — І хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними...
Партизанські заслони, виставлені навколо села, привели ще кількох фашистів.
— На майдан їх, — коротко сказав Дмитро.
А потім селом ударила партизанська пісня. Скільки сили і величі, скільки людяної любові вкладено було в слова:
Нас по імені Сталін не знає,
Та про кожного з нас пам'ята.
Відчиняються двері, скриплять ворота. І сміючись, і плачучи, вибігають напівроздягнені жінки, ліні чоловіки, босонога дітвора, щоб хоч одним оком побачити Сталінових хлопців.
Із затінку виступає постать:
— Товариші партизани, прийміть до себе.
— А ти хто будеш?
— Із таборів утік.
— Зброя є?
— Нема.
— У нас без тебе є кому сало їсти, — відповідає Пантелій Жолудь. І Дмитро усміхається, почувши ті слова, якими колись зустрічали партизанів.
— Дістану. Прийміть.
— Тоді приймемо. Як прізвище?
— Мель Василь.
— Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап Душогубець , щоб із вас формувати військо, — підійшов Дмитро.
— Утечу.
— Ні, не тікай. Добровільно піди на призовний пункт. Узнай, скільки в районі жандармерії, поліцаїв, де вогневі точки. А тоді утікай до нас. Зброю ж захвати з собою.
— Добре. Захвачу. Кулеметник я.
І Дмитро в супроводі Жолудя поспішає за партизанами, що спускаються до Бугу. Вода тихо колише зоряний посів.
Коли вже вигріблись до лісу, позаду них, на тім березі, обізвався різкий гортанний голос:
— Товариші партизани! Перевозу давай!
Але в цей час з пагорбів застрочили автомати, і чорна постать кинулась у воду.
Кирило Дуденко, що останній виходив на берег, вскочив у човен і сильно гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана місячна доріжка, застрибали, видовжуючись, гнізда зірок, і хвиля незадоволено, перелякано захлюпотіла, розсипаючись шипучим мереживом на піску.
На середині ріки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого чолов'ягу. Він міцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась із перекривленого рота і червоною піною текла на мокру сталь.
"Це справжній чоловік", — подумав, коли задерев'яніле тіло стукнулось на дні човна.
Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулі, піднімаючи над водою то мирні синюваті сполохи, то іскристі пунктири дуг. Але вірилось, як в більшості вірять міцні натури, що нічого лихого не трапиться й на цей раз. Біля самого берега куля вдарила в обшивку, і вода, ввірчуючись вузьким буравчиком, полилася в човен.