— А ми все 'дно переломимо його, — люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрішав.
— Як тебе звати?
— Пантелій Жолудь.
— Так от, Пантелію, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.
— Значить, не приймаєте?
— Не приймаю.
— А коли зі зброєю прийду?
— Тоді побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.
— Ну, що до душі — я не сумніваюся. Через два дні буду у вас. Рівно через два дні. Ви ще не знаєте мене! — круто повернувся і розгонисте пішов у ліс.
— А ви через скільки днів будете?
— Де ж воно ту зброю взяти?
— Там, де посіяли, коли з війська додому дряпали, — жорстко відповів і відвернувся від парубків.
— Пішли, Миколо. Строгі тут порядки.
— Пішли, Євгене. Дуже строгі. Думали, як братів приймуть, а він — у нас є кому сало їсти... Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати.
— Авжеж, треба. Пантелія уже й конем не доженеш. Кінську силу має чоловік.
— А ти знаєш! Ідея! — скрикнув Микола Остапець — Єсть зброя. Обійдемось і без Пантелія. Ого, ще побачимо, кого раніше в партизани приймуть! — і його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселішало, підіймаючи вгору товсті чорні брови.
— Де ж вона, зброя? — неймовірно радісними очима подивився на друга білоголовий присадкуватий Євген Свириденко.
Коли Остапець і Свириденко зникли за деревами, до Горицвіта підступив невідомий із в'язкою хмизу.
— Дмитре Тимофійовичу, а мене приймете до загону? — усміхнувся, обережно скидаючи ношу на землю.
— А. їй хто будеш? — нахмурився. — "Звідки він знає мене?"
— Робітник друкарні. Тодось Опанасенко.
— Член партії?
— Кандидат.
— Звідки до нас дорогу взнав?
— Тур, ваш комісар, говорив зі мною. По його характеристиці я вас зразу впізнав.
— Ага, — повеселішав Дмитро. — Зброя є?
— Такої, що стріляти нема. Інша є, — покосився на Дмитра.
Опанасенко розв'язав в'язанку і вийняв звідти скручений сувоєм шкурлат. Розгорнув його, і Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щільно зашморгнутими кисетами.
— Тютюн у тебе? — промовив .насмішкувато. "Теж зброєю похвалився".
— Від цього тютюну у фашистів і рот і ніс перекорчаться, — почорнілими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дістав звідти кілька залізних паличок, подав Дмитрові.
— Шрифт? Невже шрифт? — зрадів той, обережно розглядаючи літеру С. — "Сталін", — промовила думка перше найрідніше слово.
— Шрифт, — відповів радісно і гордо Опанасенко. — Похідну партизанську типографію сконструювали вам. Ось і валики...
— Олексо! Біжи за Туром! — наказав Дмитро Слюсареві. — Тут таке багатство об'явилося...
— Це ще не все, командире! — Опанасенко розпоров благеньку підкладку піджака і подав Дмитрові бланки зі штампом "Українська народна поліція", перепустки і ордери на вивіз лісу.
— Ці ордери, Дмитре Тимофійовичу, з толком використаєте. Розширюйте зв'язки...
Але Дмитро не дав договорити: міцно обняв і поцілував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах від Дмитрового потиску.
— Спасибі, дорогий товаришу. Ходімо скоріше до нас.
— Так у мене ж зброї нема, — сміється вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:
"Ох, і притиснув же, наче до заліза".
— Для тебе самі знайдемо. Ти нам тільки листівки друкуватимеш. Ходімо.
— Не можу, Дмитре Тимофійовичу, — промовив зітхнувши. — 3 радістю пішов би, та...
— Чому не можеш?
— Партія поставила на інший пост. Тільки вона може з нього зняти. До вас лише тоді прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, мені треба поспішати. Турові передайте цей рядок. Та ось і він їде.
Дмитро бере кілька щільно з'єднаних літер
Сталін — викарбовано на них.
* * *
Уночі Пантелій Жолудь тихенько постукав пальцем у причілкове вікно. З глибини хати обізвався твердий жіночий голос:
— Хто там?
— Це я, мамо. Відчиніть.
— Ой, лихо моє, хоч тебе ніхто не бачив? — зачиняючи сіни, забідкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловічому великими роботящими руками.
— Ніхто, — відчепив од пояса і повісив над ліжком ремінні сакви.
— З залізниці втік? Чи як?
— Розбив машину з гадами і втік, — повеселішав Пантєлій, ні словом не згадуючи про невдалі мандри до партизанів.
— Як же ти так? — усміхнулася мати, знаючи синову вдачу.
— З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, — уже сміється Пантелій. — Як печериця репнулась машина, тільки крик і сморід пішли яром. Затулив я носа і гайда в ліси. На третій швидкості.
— Погоні не було?
— Постріляли трохи.
— Ніде не зачепило?
— Ніде, мамо.
— Це правда?
— Аякже.
— Це ти, Пантелію? — прокинулася золотокоса сестричка.
— Та наче я, — навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. — Тобі завтра, Гафійко, треба довідатись, де буде вартувати Мелентій Бандур.
— А чого ж, узнаю, — стала на тонкі проворні ноги і вчепилася ручатами за брата.
— Ой, сину, щось недобре затіяв.
— Чого там недобре. Саме найкраще діло — поміж люди йду.
— В ліси?
— В ліси.
Гафійка побачила на стіні сакви і радісно кинулася до них:
— Пантелію, щось привіз мені?
— Нічого не привіз, Гафійко.
— Е! — недовірливо поглянула великими, повними світла очима.
— От тобі й "е". Не лізь до саквів. Там бомба.
— Бонба, бонба, — застрибала по хаті дівчинка, а мати неласкаве гримнула на неї:
— Тихо. Дурієш мені.
Гафійка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною і слухняною дівчиною.
Пантелій вийшов у сіни митися, мати почала поратися біля печі, а Гафійка кинулася до саквів. Спочатку обережно обмацала їх руками, усміхнулась: ніякої бомби не було.
"Вічно щось вигадає Пантелій. Що ж він привіз для мене?"
— Ой, мамочко! — раптом скрикнула і з плачем кинулась під захист матері, вчепившись обома рученятами за її спідницю.
— Що, доню? — тривожно підійшла до ліжка і побачила звішані з саквів закривавлені сорочки сина.
У хату увійшов Пателій і нахмурився, побачивши сорочки в руках матері.
— Пантелію, тебе дуже поранило? — сумовито підійшла мати до сина. — Чому ти зразу не признався?
— І чого там признаватися? Трошки дряпнуло.
— Правду кажеш?
— Чесне слово, — відповів з готовністю.