Ці найзначніші події у житті загону поєдналися з могутнім сплетенням незвіданих почуттів, вони, наче музика, пронизували кожну клітину Тура. Завжди стриманий, він зараз розцвітав усім багатством душі, радісно ввіряючи своє сьогодні і майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч із ним сидять підпільники, кращі сини партії, правофлангові Батьківщини, наливало його невимовною вдячністю і гордістю. Ці хвилини були святом юних переживань, коли всі твої помисли, розкриваючись на людях, переповнені найдорожчим: більше зробити для своєї Вітчизни.
Спочатку він хвилювався, розповідаючи про життя загону, але перші ж батьківські поправки Новикова, який, виходило, уже знав про Їхню діяльність, прояснили і слова, і серце...
За вікнами просторої, з двома виходами кімнати, неспокійно шуміла і шуміла ріка. Хвилі глухо билися в розмитий берег, і на їхній гомін легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осінніми пахощами просохлої рибальської снасті. А в хаті над столом, наче гроно, щільно нависли завзяті голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на ній те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля війни. Ось уже лягли на папір лінії залізниць, плями придорожніх дзотів, павутиння кущових поліцій, лишай військової комендатури. Розплутувалися вузлики невідомого, і Тур, за звичкою командира, прикидав у голові, де краще можна вдарити по ворогах.
— Що, над операцією задумався? — запитав Савченко.
— Звичка, Павле Михайловичу.
— Добра звичка. На що звернув увагу?
— Враховуючи свої можливості, на другорядне глянув, а треба б з головнішого починати.
— От і починай з головнішого.
— Мін нема, вибухових речовин нема.
— Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити міну? — Генадій Павлович поправив чорний чуб.
— Можна.
— От і гаразд. Старий аеродром бачиш? — показав на карту.
— Бачу.
— Тепер він пустує — розбитий вщент. А ось біля діброви підземне бомбосховище. Німці не розшукали його.
— І залишилися бомби?
— Залишилися.
— Та це ж цілий скарб! — Тур аж підвівся з-за столу.
— Кому скарб, а кому й домовина.
— Вірно, Павле Михайловичу: нам — скарб, а фашистам — домовина... Завтра ж поїду!
— Тільки обережно, щоб ніхто не побачив.
— Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибі, Генадію Павловичу!
— Іще тобі передаємо одне господарство — нашу базу з медикаментами. Завтра-післязавтра до вас приїде працювати фельдшер Рунов.
— Може зв'язківця дати?
— Сам знайде.
— Бачиш, як розщедрився Генадій Павлович, — напівжартівливо звернувся Павло Михайлович до Тура. — Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобі саму неприємність.
— Яку?
— Список провокаторів. Ось він, з прізвищами, кличками і прикметами. Це в якійсь мірі може допомогти вам. Остерігайтесь, щоб ніяка погань не пролізла до загону. Фашисти — майстри провокацій.
— Будемо пильнувати.
— Привіт партизанам і зокрема Горицвіту. З народом більше працюйте, своїх агітаторів негайно ж посилайте до людей... Ну, час і в дорогу.
На стінах заколивалися тіні. Підпільники й Тур тихо вийшли з хати.
Надворі, в непроглядній темряві ворушився їдкий осінній дощ; під ногами попискувала розкисла луговина.
З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен і, попрощавшись з усіма, спихнув його на розбурхану воду. Плескіт весла злився із шумом ріки.
XL
Із завдання Тур повернувся жовтий і мокрий, як хлющ.
— Дмитре Тимофійовичу! — увійшов у землянку. — Вітай з удачею. Такі скарби, дякуючи райкому, привіз, що куди твоє діло. Коли побачив їх, затремтів, наче жаднюга. — Радісно тер мокрі задубілі руки і усміхався тонкою примхливою усмішкою.
— Зовсім одужав хлопець, — з повагою подивився на невелику рухливу постать комісара. — Ну, показуй свої скарби, що воно — самоцвіти?
— Іще дорожчі, Такими огнями засвітять, що, гляди, й перемогу побачиш.
Надворі на возі у соломі лежали, зіяючи чорними круглими отворами, авіабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят і вісімдесят кілограмів. Відходячи від землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював:
— Тепер нам побільше їх навозити — і підривній групі хватить роботи на цілий рік. З авіабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, міну.
— Як? Бо ти, поспішаючи на аеродром, не встиг розповісти по-людському.
— Беру сорокап'ятиміліметрову міну, викидаю із взривача скляні кульки — це для того, щоб бойком легко було зірвати капсуль, вставляю цю міну в отвір авіабомби, закопую її на шляху. Тільки наїхала машина — і вже летить угору.
— Ти не спіши. Ходім в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди підривати? Можна?
— Поїзди? — задумавсь Тур.
— Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрібні. А поїзд спихнути з рейок — це щось значить.
— Треба подумати.
— Думай, комісаре... Поки не надумаємось — і на обід не підемо, — міцніше прикрив рукою двері. — Ти розумієш, яку ми силу матимемо, коли почнемо поїзди підривати? — ще не міг втихомирити нових сильних почуттів, хоча вже до болісної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотілося опередити Тура! І думки запрацювали з незвичною швидкістю і яскравістю.
— Розумію. Ці авіабомби нас можуть міцніше з народом зблизити. Народ почує нашу ,силу, сильніше підтримуватиме, сміливіше йтиме в партизани.
— Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вірно, комісаре! Ти ширше міркуєш. Могорич із тебе! — і, хвилюючись і радіючи від нового прояснення, запитав: — А що коли авіабомбу закопати під рейку, в отвір вставити, як ти кажеш, 45-міліметрову міну, а перед міною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потім відповзти чимдалі, а коли поїзд під'їде до авіабомби, сіпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну і підійме поїзд угору. Чи як ти думаєш? — допитливо не без тривоги подивився на Тура.
— Мотузяна техніка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки і цю техніку можна і навіть варто пустити в хід, — здивовано подивився Тур на Горицвіта. — Ця догадка варта чогось. Могорич із вас, товаришу командире.
— Оце добре! — щиро, не приховуючи радості, усміхнувся Дмитро.
— Такими авіабомбами ми і свій табір огородимо від непроханих гостей. Треба вибрати місце на залізниці, де менше варти...