Здавалось, не поліз, а побіг на гору в чорному бушлаті матрос Іван Стражніков. Вслід за ним поспішав Федір Черевик. Одночасно махнули руками — і "лимонки" полетіли вниз; спалахнули яскраві огні; кар'єри обізвались різким вибухом та стогоном.
Тур з чотирма партизанами пішов оглядати місцевість, а решта, з Дмитром, увійшла в каменоломню.
Перше, що кинулось у вічі Дмитрові, була мати з дитиною. Спиною лежала вона на камені так, що голова і ноги звисали вниз, не торкаючись ніякої опори. На грудях жінки, затиснуте руками, спокійно, немов заснуло, лежало білоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матері.
Дмитро скинув картуза, зупинився перед жінкою, запам'ятовуючи загострені чіткі риси, і раптом здригнувся, скаменів, охоплений острахом, біллю, люттю. З очних западин матері ще сочилися сльози, поволі з повік стікали на скроні і на високий лоб і зникали у чорному розплетеному волоссі.
— Мертвые, даже мертвые плачут, — підійшов до нього з автоматом в руці Іван Стражніков. Ясний погляд його затьмарився, між бровами лягла глибока і жорстка складка.
— Товаришу командире, що з ними робити? — підвели до Дмитра трьох карателів. У одного з обличчя, розрізаного гострим каменем, збігала кров, і він раз по раз витирав її рукавом.
— Стукнути на місці, — озвався позаду кремезний Лазорко Іванець. Очі в нього ще димілися напругою бою. — Карателі. І слово яке противне — вороном каркає.
— В камінний бушлат уложити, — вказав рукою на другу каменоломню Іван Стражніков.
Дмитро одвів тяжкий погляд від жінки.
Примружившись, неначе йому у вічі заходив цигарковий дим, перекосивши рота, перед ним стояв огрядний вгодований гітлерівець, нарочито бажаючи показати, що він нічого не боїться. Другий кинувсь до Дмитра, щось благаючи, а третій одним і тим же рівномірним рухом все витирав кров з обличчя, ще більше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом.
Навколо лежали покалічені трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров — поволі сочилась на камінь; і там, де потік чорний струмок, погасали іскорки слюди. Ще парував на граніті мозок, ще не погасли блищики у мертвих очах.
Тяжкий біль і ненависть одним корінням переплелися в душі Дмитра, проте похилене чоло було спокійне, і вся його постать на камені, здавалось, була висічена з каменя, тільки вітер злегка перебирав русявим чубом.
— Виведіть карателів на кручу, що за цією, — не дивлячись більше на фашистів, виходить з кар'єру і аж біля самої ріки надіває картуза.
Свинцева невесела хвиля лащиться до ніг Дмитра. А з очей його не сходить образ матері з немовлям, мерехтять ті сльози, що течуть не по щоках, а по скронях і чолу. І вдалині він бачить свої простори, бачить свою дружину, матір, дітей, своїх односельчан, своїх людей.
Може і в їхньому селі не сьогодні — завтра поведуть на розстріл вірну кров. Не запізнюйся ж, чоловіче; сторуким ставай, щоб усюди дістати ворога. І яким дрібним йому тепер здався готований напад на Крамового.
Пригадалась давня казка, що в саду розповідав Андрій, і так захотілося побачити своїх, що він уже не в силі відігнати припливу передчуття.
Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злітає з гори в ріку, Дмитро підіймається вгору...
Над кручею стоять дві чорних постаті: одна рівна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою біля щоки. Третій фашист склав руки немов на молитву і повзав на колінах біля Лазорка, високо витягаючи голову вверх.
— Як за життя, собака, чіпляється, — з огидою дивиться на нього Дмитро. Він мимохідь помічає, що на волохатій руці карателя кількома вгодованими павуками здригаються персні, вони повпивалися в набряклі подушечки пальців; тривожно, як згустки крові, мерехтять самоцвіти.
Вечоріє.
І знову бачить Дмитро скалічену матір, розстріляних, побитих людей.
Німує чорне поле.
Партизани мовчки спускаються до ріки.
— Дмитре Тимофійовичу, — різко окреслюються сухі м'язи на рухливому, похмурому обличчі Тура, — я думаю — нам зараз треба з'явитися у Веселій Діброві. Неодмінно. Хай народ побачить своїх захисників у найтяжчий час. А карателі і поліцаї теж зроблять деякі висновки, коли ми сьогодні ж витрусимо кілька душ з підлого тіла, розметаємо новоспечене управління. Хай страх на ворогів переходить... Я думаю, Дмитре Тимофійовичу, Весела Діброва нашою партизанською базою стане.
— І стане. Що ж — нічний марш?
— Так, нічний марш.
— Де будемо проскакувати крізь пости і застави?
— Підемо не лісом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскільки відомо мені, нема охорони.
— Плавні уповільнять рух.
— Ми окрайцями підемо. Провідники є хороші, виросли в цих місцях. А невдалік від рибальського куреня є приховані човни.
— В добру путь, в добру путь, — для чогось скинув картуза Дмитро і потиснув руку Турові. — У Веселій Діброві люди надійні. На них сміливо можна покластися.
— На це і я надіюся...
Одразу ж безшумними тінями пішли вперед розвідники, відділилася бокова охорона, і загін швидко попрямував у глибину вечора.
XXXII
На світанку Григорій з Володимиром Івановичем пішли трусити жаки.
Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, і тільки на сході хтось просипав з мішка добірну пшеницю; так і лежала вона, дорога, не зібрана, як найкращі спомини в тривожному серці.
Там, на сході, лежало його село. В неясному, притихлому світанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будівель, що зараз здавались такими недосяжними, як оті зорі в попелястому приску. А до них же тільки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дітей, до Софії, а здавалось, наче тисячі доріг розрізали і віднесли в несходиму даль отой болючий шматок рідної землі. Скільки він думав про нього, днями і ночами, лежачи на сіновалі, ідучи в ліси. І тільки тепер розпізнав, наскільки дороге йому те привілля, що раніше здавалося звичним, простим.
Він ніяковів перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотів повернути роздуми в інше річище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе місце, немов птиця в гніздо.
Не виходила з голови розмова з Катериною і менш боліла душа, коли бачив перед собою затуманені любов'ю карі очі Софії, її строге і водночас ніжне обличчя, і усміх, то лукавий, задиристий, то чистий, довірливий, мов у дитини.