Несподівано з-за дерев виходять озброєні автоматом і рушницею високий похмурий дід з великим скаменілим обличчям та білявий рожевощокий парубок.
"Партизани, — зупинилося серце, і заволоженими очима стрічає він лісовиків. — Хай батько-мати не гніваються на нього. А як не приймуть? Приймуть! Хіба ж вони не зрозуміють його? Вони все зрозуміють". — Від хвилювання тремтять повіки хлопця і дрижать руки, все тіло.
— Ти чого тут блукаєш? — строго питається дід.
— Діду, ви партизани? — ледве переводить дух.
— Бач, який цікавий. Чи не зарання?
— Я вас, партизанів, шукаю.
— Може щось передати маєш? — трохи добрішає голос у діда.
— Ні. Я сам до партизанів хочу. Розвідником буду. Де великий не зможе, там... — довірливо наближається до старого.
І той, наче батогом, сіканув:
— А березової каші не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишені возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця мала!
— Діду!..
— Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема і відкривати не думаємо. Цяцьок теж нема. І повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться мені штанців твоїх спустити та кропиви накласти.
Приголомшений, ображений, обурений Андрій уже не може навіть слова промовити. Він забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька.
А бородатий сердитий дід, заклавши пальці в рот, пронизливо свиснув, раз і вдруге. Кінь шарахнувся вбік і злякано помчав під горбок. Андрій, прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом зміряв діда і, виструнчуючись, гордовито полетів . уперед.
Дід Хмара довго дивиться услід хлопчакові, похитує головою і говорить до Федора:
— А, видать, бойове дитя.
— Нащо ви так його?.. Шкода малого.
— А мені не шкода! Та де ж з ним зараз діватися?.. Не крикни на нього — ув'язався б, як тінь. Це з упертих. І, не помітив, наче на Дмитра Тимофійовича схожий?
— Справді! А як на коні сидить, наче вилитий, — любується Федір постаттю Андрія, що зникає поміж деревами.
— От після цього й подумай собі, чоловіче: який дідько може захитати нас, коли і старе, і мале до зброї тягнеться? "Бачиш, який дрібний прогонич, а він уже партизанів шукає... Ну, пішли, Федоре, за фашистом сочити. Хоч яка не є, а все ,таки робота.
А Андрійко вже виїжджає з Городища.
"Який вредний дід, який скажений дід, — і сльози образи і злості спадали на гриву коня. — Ну, добре ж. Не приймаєте, не хочете — сам стану партизаном. Сам партизанитиму". Міцно затискує тремтливі уста і кулаки.
XXX
Високе досвітнє небо затулили зарості колючого терну. На дрібнолистих гілках рясно синіють огорнені сизим пилком ягоди, перемежовані розчепіреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплітався таким густим вінком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно.
Іще в пам'яті Созінова пропливають холодні клаптики недобрих переживань, а серце починає зогріватися тією надією, тим передвісником радості, коли уже щось зроблено і чується сила — зробити ще більше, значніше.
Знову уява перебирає прикмети і лісу, і поля, і доріг, якими його вели — зараз так потрібно знайти у безкрайньому світі той невеликий клаптик землі (праворуч на сіру дорогу виповзає з лісу покалічене коріння, попереду в глинястім яру заспівує струмок, а посередині поле з гривастим вівсом). Там лежить на землі його наган. Дістати його і почати партизанити — годі вже доганяти своїх, коли всі дороги забиті німцями.
Відшукує війчасті голівки маківок, і солодке зерно ще більше розбурхує голод. Терпкі тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б це шматок доброго чорного хліба, пересипаного крупчастою сіллю, або миску гарячого борщу.
Тісніше стискає ремінець на поясі і обережно вилазить з чагарника. І раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукіт, наче хто обережно ступає по землі.
Созінов сторожко відступає назад, причаюється за зубцюватим клином кущів. Кроки наближаються, і ніби одночасно з ним гупає наполохане серце.
"Це ж тільки одна зброя тепер у тебе — ноги. Поганенький сопливий фриц підстрелить, наче зайця. І нічого не зробиш".
І блаженна полегкість теплом заливає все тіло. Між деревами майнула голубенька, в білу горошину хусточка. Дівчина в синьому платті вийшла з просіки, оглянулась, зупинилась біля кореневища ясена. Саме сходило сонце і освітило невисоку гнучку постать. Дві чорних важких коси відтягали назад дівочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смагляві щоки дівчини просвічувались блідістю втоми; неспокійно підіймались під блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, місцями подерті.
"Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за ці дні", — і легко вийшов із чагарника.
Здригнулась дівчина, відступила крок назад, але, зустрічаючи добру усмішку, зупинилася, гнучка і насторожена, мов дерево перед вітром...
— Не бійся, дівчино. Я тобі злого не зроблю. Добрий ранок, — підійшов до ясена.
— Доброго здоров'я, — подивилася прямо сумовитими карими очима і зразу ж пригасила їх довгими віями.
— Куди прямуєш лісами?
— Додому.
— Скільки ж до твоєї домівки?
— Та чимало.
— Далеко відбилася?
— Далеко, — і зітхнула.
— Як тебе звати?
— Соломією.
— А не страшно самій мандрувати?
Помовчала, та довірливий погляд, повне приязні округле обличчя розвіяло настороженість, недовіру.
— Страшно. Та ще тепер, коли по всіх дорогах... — і не доказала. — А ви ж куди путь тримаєте?
— Ще й сам не знаю. З дороги збився, тікаючи з кошари.
— Сиділи?
— Сидів, бодай повік не сидіти.
— І я сиділа, — уже веселіше посміхнулася.
— Випустили?
— Ні, сама... вийшла.
— Це добре. А як же?
— Інститут я свій доганяла та й попалася фашистам у руки, — зразу ж похмурніла. — Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена — не встигли свою "техніку" показати. А вартували добре. Спробували були вночі вискочити — вбили двох дівчат. І не забирали кілька днів, щоб інші боялись... Сидимо, голодом морять. Чутки різні йдуть: одні — що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партії; другі — що потроху розстрілюватимуть; треті — що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табірного життя, помічаю, що вдень охорона не так пильнує. В неділю по дорозі, недалеко від табору, ідуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей більше було, а вартовий заґавився, проскочила крізь ті дротини і прямо до людей; ті обступили мене, заховали від лихого ока. От і помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки німця не попала. Облава ж тепер за облавою... От і прямую лісами сама.