По зміцнілому переборі вітерця він чує, як гомонить шлях. І чуття Дмитра роздвоюється: знає, що скрізь блукає чужинець, і не може уявити своєї землі, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тільки приснилось, що ворог топче його край?
А за селом на перехресті раз по раз засвітить машина, вдарить блідим віялом і мчить кудись, в ще більш згустілу темінь.
Спочатку поміж липами, а потім глибоким ровом наближається Дмитро до перехрестя.
Жмут світла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у піднятій руці, з автоматом під рукою. І Дмитро присів у рові, прислухаючись до гудіння приглушених моторів.
Машини рушили далі, а чорна постать розмірене заходила поперек Великого шляху, ще зупинила і пропустила колону машин і закурникала щось, незвичне, різке, наче скрипіла залізом.
І дико було Дмитрові бачити цю постать, дико було слухати її спів.
"А що, якби прикладом — шуму не робити... Коли ж ти замовкнеш, іроде проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один...".
І вже не в силі стримати себе, бліднучи (він теж відчуває це), нечутно вискакує на шлях і стає з чужинцем лицем до лиця.
— Оооо! — скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, і лунко клацають зуби.
Дмитро з перебільшеною допитливістю якусь мить вслухається в цей напівклекіт, напівхрип (казали ж, що гітлерівці нічого не бояться), вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим підборіддям і випускає коротку чергу. Неначе струсануло тілом чужинця.
Він тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає підкидати його тіло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потім в залізо глухо б'є голова.
"Добити?.. Чого там тратить набої. І так здохне. Ніхто його не просив сюди".
Дмитро підбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. І він полегшено зітхає, коли позаду стихає йорзання тіла і скрегіт каски.
З-під його ніг вже бистрою птицею зривається вітер, і Великий шлях, закрутившись, зашумів низько і грізно.
XXIV
Після першого вдалого нападу Дмитро повеселішав; прокинулось почуття значимості свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього вечора, коли його, пораненого, везли на пасіку. Неприємним був тільки отой незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потім глухий удар голови об залізо, що незмінне уплітався при згадці про темну ніч на шляху.
Тепер Дмитро спокійніше і ретельніше готувався до нового наступу: його думок не роз'їдала сіль нудьги, бездіяльності і невідомості, як тоді, коли лікувався в Марка Григоровича. Дія раптом до ясності вирівняла його шлях і в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой проміжний клин: що ж його жде на новій дорозі? Одне найбільше турбувало — самотність. Коли б іще з кимсь діяти...
В яру довго шукав, поки не знайшов біля Городища на валу своїх буйногривих коней, що аж блищали роздобрілими спинами і боками. Почувши людину, призивно заїржав буланий, а потім, тріскуче підминаючи копитами пересохле бадилля ведмежого вушка, стріляючи ситнягом, підбіг до Дмитра і довго грайливо водив головою, неначе хотів ударити господаря лобом. Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальців торкнулись дрібні капельки поту, а під тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав кінь рівно — пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, і вона, пересохла, дзвеніла, як дзвін.
Смерком, прив'язавши на короткий повід карого до буланого, Дмитро виїхав із яру, щоб добратись вночі до Великого шляху. Коли вдалині затемніли стіною дерева, на полі прив'язав коні біля груші-дички, а сам пішов на перехрестя.
І не встиг Дмитро після короткої черги по регулювальникові ступити кілька кроків уперед, як прямо з рова метеликом замерехтів огонь кулемета, і кілька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого і замаскованого на рові біля крислатої товстої липи. Затріщали автомати, і німці, відсікаючи йому дорогу з правої сторони, півколом кинулись на поле.
"Регулювальник боком упав, — іще бриніла запізніла думка. — Залягти і відстрелюватись", — промайнула друга.
Але зразу ж рішуче відкинув її: "Ну й що з того, що він уб'є одного-двох фашистів і сам загине. Йому ще не одного треба на той світ послати... Скоріше до коней... А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втікачем... Який там дідько, вдарить!"
Заспокоювала впевненість. Одначе тіло між лопатками неприємно стискалось. І, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, він так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує і обсновує його.
Росте в очах, немов сама біжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повід, і вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, він мчить у ніч, залишаючи позад себе постріли.
Він летить у майданську діброву, а потім, давши коням перепочинок, перескакує на карого і мчить, спочатку дорогою, а потім полями, в інший ліс: не-сумнівається, що завтра його шукатимуть у майданській, а він буде в дубині...
Не путаючи, пускає коні в гущавінь, а сам лягає під дубом, поклавши в узголов'я автомат.
На світанку випала роса, і він, їжачись, прокидається від голоду і вільгості.
Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах і траві. В округлому листі невисоких колючих кущів синіють дрібні тернини, оповиті темносизим пилком. Пахне почорнілий висохлий глід і, як дятел, тукають, зриваючись з замшілих дерев, тугі, з краплинками ледве помітного ластовиння, Кислиці. Хруснув під ногою жолудь — рясно лежали вони під дубом, продовгуваті і відточені, на диво схожі на набої до автомата.
"Понадився глек воду носити, — насміхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. — Думалось, що фашист настільки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без задніх ніг на холодній ріллі. Думав, думав, мудрував, мудрував — і вимудрував... Ні, коли хочеш боротися з ворогом — ширший захоплюй покіс, поле захоплюй..."
Далеко, далеко заскрипіла підвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалії; темніють круги чебрецю, парасольки переквітлого тмину.