— Загін імені Сталіна?
— Загін імені Сталіна.
— Самоперевіримося? — вийняв з гімнастьорки посвідчення. Уважно переглянув документи Сніженка. — Вахту приймаєте?
— Приймаємо.
— В добрий час. Дивуєтесь? — показав на колону. — Тепер ми стали "загальновійськовою" частиною — приєдналися до нас із різних родів військ. Хлопці бойові! Одне озброєння про щось говорить, — з неприхованим задоволенням глянув на своїх бійців.
Справді, більшість воїнів були озброєні автоматами, радянськими і німецькими, та ручними кулеметами.
Новиков виразно подивився на партизанів.
— В бою добули?
— В бою.
— Міни у вас є? — з надією поглянув Сніженко на капітана.
— Веземо. Небагато.
— Нам би хоч трохи.
— Протитанкових, протипіхотних?
— І тих і інших.
— Вахту приймаєте по всіх правилах, — засміявся капітан.
Сніженко полегшено перевів подих: значить, щось таки перепаде.
— Старшина Кузнецов! — гукнув капітан.
— Старшина Кузнецов! — пішло по колоні. Незабаром до обочини підбіг білявий вилицюватий боєць. Нижній пружок його пілотки темнів од поту.
— Товаришу капітане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! — уміло козиряє і хвацько пристукує закаблуками.
— Поділися мінами з партизанами.
— Мало їх у нас, товаришу капітане, — незадоволено витягується обличчя Кузнецова, і Сніженко в німому проханні не спускає очей з командира.
— Я знаю. Поділись по-братському.
— Це наполовину? — жахається старшина.
— Наполовину.
— Слухаюсь, товаришу капітане! — В голосі проривається явне незадоволення.
Сніженкові чогось здається, що Кузнецов неодмінно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшині.
— Ходімо, — буркоче той, і вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати віз.
Чорні, як черепахи, протитанкові міни зразу ж піднімають настрій начальникові штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи ніжні слова. Кузнецов спочатку дивується, потім сміється і добріє.
— Бери! Грабуй! — в пориві щедроти він дає начальникові штабу три зайві протитанкові міни. — Закладемо їх зараз? — по-змовницькому підморгує білою, надломленою посередині бровою.
— Закладемо, — в тон відповідає зворушений Сніженко і кличе до себе підривників. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, уміло опоряджує і маскує міни. За кожним його впевненим рухом, ніби зачаровані, затаївши подих, слідкують партизани.
— Товаришок, а на твоїх мінах підривалися фашисти? — таємничим шепотом запитує старшину молодий підривник Вадим Перепелюк.
— Підривалися. Я легкий на руку, — відповідає, не кидаючи роботи.
— То і на цих підірвуться? — довірливо питає Перепелюк.
— Неодмінно, — серйозно і пошепки запевняє Кузнецов. — Летітимуть, як з пушки.
— Вваак! — імітує вибух міни молодий підривник, і обличчя партизанів прояснюються.
— Противно ж вони крякають.
— Це дивлячись коли, — не погоджується старшина.
Його думка не доходить до партизанів.
— Прийомо-здаточні документи в порядку! — легко піднімається з землі Кузнецов, сердечно тисне руку Сніженкові і кидається наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима.
— Разом посадили капусту, — з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. — Передали нам вахту, значить — і місто, і села, і ліси, і орну землю. А кому будемо ми передавати?
— Народові, — коротко відповідає Генадій Новиков, не спускаючи погляду з міцної постаті старшини. Все рідше і рідше з'являється вона поміж деревами і незабаром зливається з чорноліссям.
Командир загону залишає біля замінованого поля на всякий випадок двох розвідників і хоче відвести загін у ліси.
— Може побудемо трохи тут? — зупиняє його Новиков. — Зовсім добре було б, щоб фашисти напоролися на міни. А вони, фашисти, неодмінно повинні з'явитися.
— Гаразд, почекаємо, — згоджується Недремний, виставляє дозорців, а загін розташовує в гущавині обабіч дороги. На Сніженка знову нападає приступ скупості.
— Три міни закопали. Хватило б і двох, — говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.
— Жалієш, Вікторе Івановичу? — сміється Недремний.
Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.
— Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься — вони велику бойову роль відіграють для цого загону, — Новиков заспокоює Сніженка.
— Тільки це й спиняє мене.
Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі, відається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотів. І раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щільно прикладає вухо. до присушеної трави. Ніколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.
"А може наші?" — аж у холод кинуло.
З-за дерев з'являється розвідник...
— Їдуть! — повідомляє Недремний.
— Хто?
— Дві п'ятитонки з фашистами.
— З фашистами, — зашипіло навколо.
Партизани ще раз перевіряють зброю. Хтось із нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.
Гул наростає. Він озивається в долинці і в серці. Щось замерехтіло, і на дорозі з'являються землисті трьохосьові машини. Тепер у рев моторів вплітаються автоматні черги — фашисти, приклавши автомати до животів, навмання поливають свинцем мовчазний ліс.
І враз вибух, огонь, розпухла темінь, неймовірні крики, скрегіт тормозів, дружне "ура" і суміш пострілів.
Новиков не пам'ятає, як він кидається за рослим солдатом і з усього розмаху б'є прикладом рушниці по голові. Фашист падає в один бік, а його автомат — в другий. Хтось біжить до зброї.
— Не чіпай!
— Це ж я для вас, товаришу комісаре! У мене є. Роздобув.
— Все одно не чіпай.
— І не буду...
— Таки вислизнула жменька.
— Краще рисаків поперли...
— Генадію Павловичу, з перемогою! — підбігає Сніженко.
— А ти міни шкодував!
— Моя залишилася, — і усмішка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.
— Ніколи, братці, не думав, що міни можуть грати! — захоплено пояснює комусь Перепелюк. — То так противно грюкали...
— А це кларнетами обізвалися? — дивується голос другого підривника. — Іще й краще.
— Правду старшина говорив.
Новикову хочеться підбігти, обняти всіх підривників... І найтяжчу годину життя освітлюють, огрівають немеркнучі просвітки.