— Не найшли гіршого місця? Хочете на сіножаті лисину випалити? Хочете, щоб і вздовж і впоперек більма світилися?
— Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Він фашист, якраз цього жде не діждеться, — знизав плечима розгніваний літній табунщик з почорнілим котелком у руці.
На обличчі у Олександра Петровича різкіше виділилася луска вітряних лишаїв, голос його поглухішав.
— Ти про що розбалакався? Луг — це тобі не хліб, який зараз треба на корені палити... Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дідька і двісті п'ятдесят болячок він викосить.
— Та нехай і всю тисячу — хіба мені шкода для нього? — раптом прояснився табунщик. — Хай його смерть навіки скосить.
— Ну, от я й кажу, — прохолола гарячність Олександра Петровича, — щоб і подумати ніхто не посмів, що ворог утримається на нашій землі. Мій старший синок, який в Ленінграді вчився, вірно з армії написав: "Ми — це історія, а фашизм — прикрий епізод".
— Олександре Петровичу, що воно таке — епізод?
— Епізод? — задумався чоловік, вертячи плетеним батогом. — Епізод — це все одно, що жаба, яка хотіла порівнятися з волом, роздулася, поки не репнула.
Старші табунщики вислухали це визначення з діловитою серйозністю, а підлітки аж тупцювали на місці, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
Увечері Іван Тимофійович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нічліжан, мимохідь вловив шматок розмови:
— Хороша вода в степовій криниці?
— Свіжа, міцна.
— А епізоди там є?
— Репнули. Черга за Гітлером.
І дзвінкий сміх покотився в чутливій темряві.
— Найшли час реготатись, — ніяковіючи, промовив Олександр Петрович.
Під зоряним небом, розкручуючи гул, обважніло пролетіли бомбардувальники.
— Наші, — повідомив Іван Тимофійович.
— Наші, зразу видно, — погодився Олександр Петрович. — Звук у них людський. Чуєш: перепілка западьпадьомкала. А коли фашистські стервятники летять, прислухаюсь — птиця не співає. Ягнятка підбиваються. Перепочинок би дати якийсь.
— Не можна, Олександре Петровичу.
— Не можна. Сам знаю, — аж зітхнув і підійшов до воза, де клубочками лежали підбиті, з закривавленими ніжками ягнята.
Тільки перші смуги світанку заворушились на сході, а вже Іван Тимофійович підіймав у дорогу зморених людей.
Тяжко підводилася худоба, жалібно мекали ягнята, уперто насторожувалися барани, і їхні закручені, різьблені роги мерехтіли зернами свіжої роси...
І знову тягнулися без краю золоті простори, і знову перегойдувалася земля, тяжко стогнучи серединою. Іноді між хлібами піднімався насип залізниці. В дві протилежні сторони розходилися ешелони.
Бійці і мирні люди довго махали табунщикам, і це маяння рідних рук хвилювало до сліз.
— Заводи пішли на схід, — задоволене відмічав Олександр Петрович, коли зеленими смугами пролітали замасковані платформи з верстатами. — Сам Сталін посилає їх на схід.
— Скоро їхня сила на заході обізветься.
— Обізветься, Іване Тимофійовичу. Мій старший синок, що в Ленінграді вчився... — і Олександр Петрович, дивуючись собі, іноді говорив зайве слово.
Іван Тимофійович розумів старого: тривожився він, хотілося частіше згадати сина. Тому іноді Бондар і сам що-небудь говорив Олександру Петровичу про старшого...
Підходили до ріки.
Ще зранку було відомо, що старий міст розбитий, а через понтонний не було надії швидко перейти на той берег. Вирішили перебиратися вплав. Підбиту ж худобу, вівці та вози мали переправити невеличким паромом, на якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дід. Без картуза, в розстебнутій сорочці, він, як скульптура, гордовито відхилявся назад біля линви, і паром, співаючи, хвилями розрізав воду.
Незабаром закипіла вода: невеличкі острови табунів попливли на той берег. Позад них трималися молоді табунщики.
Несподівано з ревінням на лузі заколивалися чорні тіні Юнкерси-88, мерехтячи брудним жовтим підбоєм стервятників, пронеслися над долиною. Пуголовиці бомб, вислизаючи з люків, збільшуючись в очах, розрізали погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загриміла ріка, викорчовуючи обкипілі водограї; вони пухирями забилися біля парому.
Старий паромщик презирливо покосився і знов міцно відхилився назад. Його вибіленим волоссям грався прирічковий Вітрець.
І враз Іван Тимофійович з жахом побачив, як зникло те місце, де був паром. Через хвильку на збуреній воді заколивалися шматки розщепленого дерева. Для чогось, начеб він міг когось врятувати, кинувся вперед, а гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'єднала з Підіпригорою.
— Іване Тимофійовичу! Іване... Іваночку! — не своїм голосом крикнув закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосілої землі...
Тепле, покалічене свинцем коріння трав і пил осідали йому на плечі і зморшкувате чоло.
Перший, кого він побачив, був Захар Побережний, знатний хлібороб, бригадир четвертої бригади" В сорочці-вишиванці він лежав на прозорій отаві, підтікаючи кров'ю. На спокійні, широко розплющені очі його впало кілька зернин землі...
Ввечері Іван Тимофійович прийшов до пам'яті. Повернувся — і все тіло налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темряві двома цятками засвітилися янтарнозеленаві очиці. Скульчене ягня, пригрівшися біля людини, пильно дивилося на неї, і Іван Тимофійович усе згадав, що сталося вдень.
— Іване Тимофійовичу, Іване, ожив? — тремтить слабий голос Олександра Петровича. — Ох, хоч трохи від серця одлягло.
Над ним нахиляється велика забинтована голова.
— Табуни пройшли?
— Пройшли... А от нам довелося залишитися.
— Куди їдемо?
— Додому. В село. Інакше не можна...
Х
Не одна є на Поділлі Сокіл-гора. Зеленим морем підіймаються вони поміж яруг і горбовин, покриті гайками чорноклену, дубняка, зарощів дикого дерну. По кремнистих схилах токують і срібляться в'юнкі струмки, і вода в них як сльоза.
Колись ледаще панство околишніх сіл тільки й пило воду з цих струмків — на вазі виважувало, в якому джерелі мала найменшу вагу рідина, і ту споживали. Устим Кармелюк заказав поміщицтву дороги на красуні-гори; там з'явились повстанці, і в глибоких просторах ночей похоронними свічками запалали панські маєтки. Приходили на Сокіл-гору замучені кріпаки і розлітались з Кармелюком по всьому Поділлю, несучи помсту і смерть лиходіям. Ще й досі передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокіл-гори лежать і сини, і скарби Кармелюка.