— І щоразу про нове думають.
Марко Григорович допитливо поглянув на Івана Васильовича. Але той рівно закінчує думку:
— Це тому, що колгоспне життя уже твердо увійшло в наш побут.
Сонце сідає в пурпурові хвилі дібров; долини дихнули туманом, засміялися сині дороги, кличучи колгоспників у село.
Пізнім смерком повертається додому Олександр Петрович Підіпригора. Усе його тіло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Він таки засіяв раніше строку усю осичину, і значимість зробленого діла хороше вляглася в його душі.
На подвір'і стоїть безтарка, наповнена яблуками.
— Олександру Петровичу, привезли вам трудодні! — гукає чубатий їздовий. — Багата осінь прийшла в цьому році.
— Самі зробили її багатою, — статечно відповідає Олександр Петрович, — постаралися і зробили.
Розвантаживши безтарку, він тихо входить у хату. З кімнати чути дзвінкий голос його мізинчика Ліди, учениці сьомого класу. Батько спочатку з приємністю дослухається до бігу слів, а потім починає все більше хмуритися. "Що вона таке страшне читає?" — уже сердиться Олександр Петрович.
"Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь нього видко обом — і Андрієві, і Маланці — як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті..."
Олександр Петрович більше не може витримати.
— Лідо, ти що це читаєш мені?
— Книгу.
— Сам знаю, що книгу. А що це за книга?
— Хрестоматія. Урок по ній задали.
— Як урок!? — обурюється батько.
— Просто урок. Напам'ять треба вивчити.
— І навіть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? І що це за осінь така... неправильна?
— Дореволюційна, — сміється Ліда.
— Дореволюційна. Так би ти й зразу сказала. Тоді все правильно, — заспокоюється Олександр Петрович і трохи ніяковіє, що не знав такої книги. — А про нашу колгоспну осінь ви вчили урок?
— Ні.
— То вже зовсім погано, — хитає головою батько. — Ти перекажи вчительці, щоб сперва про нашу осінь уроки вивчали. Дореволюційна й почекати може.
— Учителька нам сказала, щоб ми самі склали твір про осінь.
— От і напиши толково.
Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освітлені місяцем пишні червоні жоржини. По шляху поспішають у вінках ясного світла машини, вулицями ще поскрипують наповнені яблуками безтарки, а з усіх кінців села розтікаються свіжі, соковиті голоси:
До комунізму ясних літ
Високий гордий наш політ.
До батька підбігає Ліда, він пригортає її міцною рукою, ! так вони стоять обоє в прозорому сяйві, неначе вилиті з бронзи. Біля них, розсипаючи сміх, легкими і радісними кроками проходить молодь вечірньої школи. У їхніх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надії. Якими огнями горять їхні розумні очі, якою любов'ю переповнено їхні безкраї серця!
— Комсомольці йдуть, — тихо шепче Ліда і поправляє на грудях піонерську краватку.
— Комсомольці, їх по ході пізнаєш. Як весна прямують... Ось про яку осінь пиши, дочко.
Місяць підіймається вище. Все меншає тіней. Червоні жоржини сильніше мерехтять росами. Чіткішають далі і співи.
Осінь.
Золота осінь.
Кінець першої книги.
ВЕЛИКА РІДНЯ
КНИГА ДРУГА
ВЕЛИКІ ПЕРЕЛОГИ
Частина перша
І
Під іскристим півднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високі жита, що вже заквітували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох боків списами остюків, перегойдує на тонких білих ниточках жовто-зеленаві палички квіту.
Не жалкуючи, що відмовився поїхати на прогулянку до городищанських лісів, Дмитро увійшов у голубі жита, і вони прикрили його прогрітими хвилями Навіть не ворухнеться біля кореня вузлувате, світліше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоняється ниві, то темніючи, то просвітлюючись. Які неповторні шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими і м'якими крилами і до самого обрію летить, то враз відкинеться назад, стихне, як пісня.
Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечінь, мов читає живу карту ланів; у плюскіт стебла непомітно вплітаються голоси його великої рідні, і кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзів, що, мов казку, підводили до сонця народне добро.
Ні, таки справді щось казкове було в широкому привіллі, по вінця сповненому надійними хвилями, видимими течіями вітру, бризками проміння і тим хвилюючим співом жайворонка, коли здається, що він сіє і сіє червоні зерна пшениці на невидимі чутливі струни.
— Любуєшся, Дмитре?
На стежці несподівано виростає Варивон з Василиною. Буйні жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихітним пилком, і тому зараз янтарні очі Варивона виділяються не так різко.
— Любуюся, — признався Дмитро.
— І є чим... — набігла якась думка, і Варивон замислився. Мерехтлива сітка проміння, пробиваючись між колоссям, коливалася на його широкому обличчі.
— Ти про що?
Вийшли на горбок. Тут поле закипіло справжнім морем, поміж нестихаючими хвилями заворушилися нові темніші плеса, побігли з долинки в долинку, обсіваючи їх колисковим співом.
— Ось про що, Дмитре: хорошими були наші поля в минулому році. Діди — інспектори якості — ходили і сивими головами похитували: "Ніколи зроду-віку не було такого врожаю". І правду казали. А в цьому році знову повторюється та сама картина — ходять діди ланами, ще сивішими головами похитують: "Ніколи так нива не родила". І знов правду говорять.
— Треба, щоб на той рік ще від сивіших дідів почули такі ж розмови, — натискує Дмитро на останні слова.
— Вірно, Дмитре, — зрозумів його Варивон з півслова, — людина старшає, а діла її наче молодшими стають. Сьогодні на партзборах знаєш на що Кушнір зобиджався?.. Ніяк, значить, сторожів не може втримати. Призначили були діда Іванишина, так він ледве костуром підлогу в кабінеті голови не пробив: "Ти, Степане Михайловичу, насмішки видумав з моєї старості строїти? Не ті ще, можна сказати, мої літа, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене і на свіже діло годиться, не запліснявіло. Так що обтирати плечима стіни зерносховищ і не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався". Ну й посміялись ми з цієї "консервативної" роботи, а Кушнір гнівається і думає, як би щось свіже внести в працю сторожа... Да, тобі наша парторганізація доручила виступити з співдоповіддю про насінництво жита. Доповідь прочитає Григорій Шевчик... Пам'ятай, що на відкритих зборах буде й Іван Васильович, і агрономи, і бригадири всього куща.